Я чекав на відповідь або принаймні на знак, що мій димовий сигнал помічено. Але відповіді не було. Щоправда, далеко на обрії, на відстані чотирнадцяти денних переходів, з'явився слабенький димок. Може, навіть то був і не сигнал, може, то мисливці викурювали якогось звіра, — звідси важко було роздивитись. Я знову дав сигнал, що затримаюсь тут пе довше як на тиждень: хто недалеко, хай обізветься. Треба було зачекати. Можливо, хто з індіанців, полюючи, і помітив сигнал, але відповідь передасть лише після того, як зустрінеться з вождем або ж як розпалить вогонь. Сірників у індіанців немає, а на те, щоб добути вогонь тертям дерева, потрібен час. Крім того, під горбом, у долині, все було ще мокре від роси.
Отже, мені не лишалося нічого іншого, як чекати. І саме під час вимушеного відпочинку я помітив, що в тому лісі живуть гокко. Це найхитріший птах у світі, і, щоб уполювати його, мисливець повинен сидіти, не поворухнувшись, навіть оком не змигнути. Добре, що там, на горі, не літали комарі, а для мушок полворінес, які обліплюють очі і боляче кусаються, було ще рано. Тоді я і вполював трьох гокко. Перших двох — стрілою, тихенько, а третього кулею. Чув я ще й четвертого самця, але навмисне відігнав його пострілом — хай залишиться на втіху курочкам-вдовицям. На той постріл і підійшов до мене англієць, а коли побачив мою здобич, вирішив теж спробувати щастя. Проте він тільки марно згаяв час. Спочатку хотів поповзом наблизитись до птаха, орієнтуючись на його белькотання, але скоро зрозумів, що це марна річ, і вирішив підстерегти птаха. Як виявилося, у лорда було не менше витримки, ніж у нас. Він сидів, не ворушачись, хоч уже почали літати мушки полворінес, які безжалісно кусались. Це викликало у мене симпатію до нього. Та досить було йому стрельнути по курочці гокко, щоб хоч чим-небудь відшкодувати згаяний час, як це враження миттю щезло.
Незабаром стало зрозуміло, що я не дочекаюсь відповіді на свої димові сигнали, індіанці, певно, десь далеко, тож доводилося поки що облишити всю ту справу. Та оскільки бачки із спиртом вже були притарабанені аж сюди, я подумав, чи не пошукати рибу понсе удвох з Отонте. Я сподівався водночас спекатись англійця.
Одразу ж після обіду ми поплили вгору по Солоній Річці. Англієць догнав нас, коли ми наближалися до порогів. У мене був намір ще до ночі перейти пороги й отаборитися трохи вище по течії. Я вже намірився в'їхати своїм каное поміж скель, коли почув згори крик: «Уступіться з дороги — іду за течією!» Нагорі, де починаються пороги, з'явився човен Велькера, що швидко плив до нас. Я швиденько завеслував до берега, бо на бистрині каное не розминулися б, але англієць, незважаючи на застереження, плив далі.
Своїм криком Велькер сполохав двох фазанів жакутінгів, які, шумливо лопочучи крильми, перелітали через річку, і тут сталося таке, чому я ніколи б не повірив, якби не бачив на власні очі. У Велькера, як завжди, всі три пари окулярів були на лобі. Жакутінгів він почув, коли був уже в кінці порогів. Тримаючи весло лівою рукою, Велькер правою схопив рушницю і вистрілив з обох стволів. Ми знали, що старий стріляв на слух, що замість птахів у його очах промайнула тільки миготлива тінь, а мушки на стволі він взагалі не бачить. І все ж таки він поцілив одразу двох птахів! Більше того: він так спритно повернув човна на повному ходу, що підстрелені фазани впали прямо в нього. Завдяки цьому повороту Велькер і уник зіткнення з англійцем. Зрозумівши це, мисливець почав верзти всякі нісенітниці. Він опустив на ніс окуляри і витріщився на англійця, мов степова сова. А побачивши, що перед ним білий, накинувся на того з лайкою по-німецьки. Та англієць був незворушний, і Велькер, збагнувши, що він не розуміє, заходився ганити його по-французькому, а потім і всіма іншими мовами, якими він тільки вмів лаятись. А ви ж знаєте, що це він справді вміє. Зате привітатися Велькер забув.
Я вирішив спинитися перед порогами, бо не був певен, чи знайду добре місце, щоб отаборитися, вище по течії, та й погода почала псуватись. Ви ж знаєте, що, коли цвіте біле кебрачо, починаються перші дощі, які ллють по кілька днів. Тому саме час був ставити намет і пильнувати за каное.
Поки Отонте і Мітапіру напнули намет, а корентинець збирав дрова, Велькер уже оглядав наші запаси і радив, що краще приготувати на вечерю. За Велькером прибігли його пси — худі й голодні, як завжди, — і одразу ж почали шукати чогось поживного. Мої два собаки не хотіли того зрозуміти, і Велькерові це коштувало розірваної холоші, бо він кинувся розбороняти собак, лупцюючи, однак, тільки моїх. А мої собачки не люблять таких штук. Тільки-но закипіла вода, Велькер присунувся до вогню і сам налив собі нашого мате.