Сонце підбилося вже досить високо, коли собаки Караї розбудили свого господаря. Отонте пустив їх через кілька годин по тому, як загін вирушив у дорогу, і вони пішли по сліду вершників. Це було зроблено для того, щоб собаки прибігли тихцем, не затримувалися дорогою, винюхуючи звірячі сліди, і не зчиняли при цьому гавкоту, який міг би викрити мисливців. Та й треба було б весь час прикрикувати на них, бо знаків, які подавав би їм хазяїн рукою, вони в темряві все одно не побачили б.
Супутники Караї вже повставали. Алонсо пішов глянути на коней, а Джуліус розпалював вогонь.
— Ми не будили вас, Караї, щоб ви добре відіспалися після пригоди з дикою чередою. Але звідкіля взялися тут ваші собаки? Я ще по дорозі хотів запитати, чому ви їх не прихопили з собою. Вони з'явилися, мов привиди, навіть не гавкнули. Моя зграя вже давно сполошила б усю околицю, бо тут повно ягуарячих слідів.
— У кожного свій спосіб їздити на полювання. Через це я й не хотів, щоб ви брали своїх псів. Тепер ми принаймні певні, що Велькер не подався за нами і що навколо немає індіанців. Навіть якби ми їх не помітили, собаки почули б.
— Рушаємо зараз?
— У нас ще є час. Щоб зійти на гору, досить двох годин, а з вашими кіньми — трьох. Та й сонце ще не скоро підніметься так, щоб його можна було спіймати дзеркалом з обох боків. А тепер сідаймо поснідаємо. Тільки не пийте тут сирої води. Нап'ємося вгорі джерельної.
— Там, на горі, є вода?
— Побачите самі.
Сонце почало вже пригрівати, коли мисливці осідлали коней і скочили в сідла. Караї повів їх звивистими стежечками по лісу, що ставав дедалі густішим і, здавалося, непрохідним. Але дорога, прорубана мачете, ще не встигла зарости.
Почався підйом, і стежка зав'юнилася ще більше, бо треба було весь час. огинати порослі мохом скелі. Несподівано ліс скінчився, і перед мисливцями відкрилася рівнина, всіяна дрібними камінцями від оповзнів. Караї спинився і зачекав, поки під'їдуть його супутники.
— Їдьте до тієї високої пальми і, глядіть, не збочуйте, — мовив він.
— А чому б вам не поїхати вперед?
— Я їхатиму останнім, щоб замести сліди. Від пальми починається кам'янистий грунт, і там уже слідів непідкованих коней не буде видно. А якби й було, то це не страшно, бо там проходить дорога, на якій багато слідів. Головне, щоб ніхто не знав, як ми вийшли на неї.
Обидва мисливці поїхали прямо, а Караї пустив свого коня боком трохи вище їх. Під копитами коня вниз посунули дрібні камінці. Вони засипали сліди, проте нікому й на думку не спало б, що зроблено те нарочито. Тепер вершники їхали ніби парком. Ліс порідшав, але дерева були значно товщі, ніж унизу. На кам'янистому грунті зник підлісок, і ліс проглядався на всі боки.
Однак дорога ставала дедалі важча. Караї скочив з сідла і, ведучи коня за повід, перестрибував з каменя на камінь. Іноді здавалося, що дорога кінчається, але Караї спокійно пробирався по скелях краєм глибокого урвища, а за поворотом знову видно було дорогу. Джуліус незабаром зрозумів, що зручніше йти пішки, а от Алонсо хотів будь-що довести, який він спритний наїзник. І довів, бо утриматися в сідлі під час карколомних стрибків по каменях міг тільки справді спритний вершник. Та зрештою Алонсо стало шкода коня, і він теж повів його на поводі. Однак і це було нелегко. Коні впиралися, не наважуючись стрибати з каменя на камінь. Тільки Караї не мав турбот з конем і клопотався більше своїми супутниками. В такій дорозі характер людини видно з того, як вона поводиться з конем. Алонсо весь час говорив із своїм конем, умовляв його й підбадьорював, коли треба було подолати якусь перепону. Джуліус дедалі більше втрачав терпець, кричав і сварився. Зрештою він спинивсь і вирізав прут, щоб підганяти коня, але за хвилину передумав і пошпурив його геть. Караї задоволено кивнув головою.
— Я дедалі кращої думки про вас, Джуліусе. Не гнівайтесь на коня, якщо він не знає того, чого ви його не навчили. Криком ви тільки зіб'єте тварину з пантелику. Адже ви й самі ще багато чого навчитеся, бо всі ми день у день вчимося. За хвилину ви пересвідчитеся, чи можна буде взяти вашого коня в дальшу дорогу.
— Невже вона буде ще важчою?
— Нічого страшного. Треба тільки подолати два уступи. Он гляньте туди.
Дорогу попереду заступала велика скеля.
— Тут кінь, звісно, не пройде.
— Ба пройде! Трохи далі буде ще вища перешкода. Алонсо, вилізьте нагору і візьміть повід мого коня. Він покаже іншим, як туди підніматися.
Караї підвів коня під самий камінь і кинув Алонсо повід. Кінь, який уже знав, що йому робити, звівся на задні ноги, а передніми сперся на верхню грань скелі. Мисливець перевірив попругу і підтягнув сідло, потім, зігнувшись, підліз коневі під живіт і трохи підняв тварину в ту мить, коли вона відштовхнулася від землі. Під час стрибка Караї встиг підтримати коневі ногу, яка шукала опори, і кінь вибрався нагору.