Село Наліке втратило свою колишню славу. Внизу під пагорбом ще стояли великі загорожі для худоби, однак вони були порожні, місцями погнили і повалились. Тільки подекуди у полагоджених закутах можна було бачити по кілька корів. Посеред села лишився вмурований мідний казан для варіння цукру, але він уже багато років не був у вжитку. Табунець коней, кілька дюжин волів для запрягу та биків бродили навколо.
Від усього села зосталася тільки одна будівля. Решта лежала в руїнах. Це був великий дім, близько тридцяти метрів завдовжки, у якому в ч чотири ряди стояли ліжка, але й ті були зайняті не всі. Разом зі старим, недужим вождем лишилися кілька дідів, його сім'я і ті, хто породичався з нею, а також жменька юнаків, колишніх рабів, захоплених у війнах, які добровільно зосталися з ним. Решта покинули вождя, не бажаючи коритись його суворій владі. Декому не подобалася його заборона на спиртне, і вождь сам вигнав їх із села, інші не розуміли, чому він зневажає хліборобство і забороняє обробляти поля. Тим часом він чинив так із страху перед горілкою. Вождь і досі не вірив, що Байджокігі вирощує плантації цукрової тростини для варіння цукру і на корм худобі. Він підозрював, що той таємно гонить горілку, а якщо цього зараз і не робить, то однаково робитиме.
Коли індіанського вождя покидають люди, він убожіє. Тим більше, якщо він хворий. Та хоч злидні й поселилися в Наліке, а голод став тут частим гостем, Наувільйо як був, так і лишився гордим вождем. Старий вже стояв однією ногою в могилі, проте ніхто не наважувався почати щось без його дозволу. Від обох бунтівних селищ раз у раз приходили посланці, чекаючи його наказів і порад, відбувалися поважні переговори, і старому вождеві виявляли пошану, як цього вимагав звичай. Однак посланців тепер уже не частували цілим волом, спеченим на палях. Вони частіше самі приносили харчі і нишком тицяли їх людям у селі.
Звідси було далеко до лісів, у яких бродила дика худоба. Втім, мешканці села не мали добрих коней, щоб зайняти хоча б своїх корів, які відбилися від стада, пригнати їх у Наліке, не мали пороху й свинцю, щоб підстрелити якусь худобину, що іноді вибрідала на світанку з лісу попастися. Село обсіли злидні, голод зазирав в очі кожному..
Наувільйо лежав перед будинком на ліжку, завішеному з трьох боків розмальованими бичачими шкурами. Незважаючи на спеку, він був загорнутий у ткані ковдри — рештки колишнього статку, під голову йому підклали сідло, щоб старий вождь міг бачити широку долину під горбом. Так непорушно він лежав цілими днями, вдивляючись у далечінь. Ждав, терпляче ждав новин. Він пообіцяв Високому Мисливцеві, що не дасть наказу починати війну. А якщо пообіцяв, має дотримати слова. Та й у нього іншого виходу не було, бо, коли б він навіть схотів зламати слово, кому б він те наказав? Отим жінкам і дідам? Через кого послав би наказ бунтівним селам? І чи скорилися б там його наказові? Він розумів своє становище. Знав, що настав кінець його славі, і це, напевне, знали й усі інші. Він уже давно перестав вірити тій шані, яку йому виявляли. Мабуть, прикидаються, щоб поглузувати з нього. А може, то лише звичка? А той Байджокігі? Син його рабині з племені терено і якогось зайди негритянської крові. Так, він довго жив серед бразільців, багато чого навчився, добре говорить їхньою мовою, але ж він був рабом, однак про це ніхто вже не згадує, всі люблять його і слухають. Якби Байджокігі схотів, він давно міг би скинути старого вождя. Адже люди з Наліке потайки їздять у Шувараду… Тепер ось він лежить тут, усіма покинутий. Сказали, що їдуть дістати якогось м'яса, а самі тим часом гуляють на святі врожаю, наїдяться там досхочу кукурудзяних зерен, динь, кавунів. Жують солодку тростину, їдять папайю…
Від таких думок старому набігла слина в рот. І це йому, який все життя твердив, що єдина страва, гідна чоловіка, — м'ясо! Байджокігі частує гостей з Наліке, і кожен нишком з'їдає гостинець, а він тут не може попросити собі навіть кусня маніоки, яку так любить, не бачить, як інші їдять її!
Байджокігі нікому не наказує, з кожним, навіть малим хлопцем, поводиться як із рівним, кожному тільки радить, а проте його поради — закон для людей. І водночас йому — Наувільйо — він виявляє пошану, гідну найславетнішого вождя. Чому це? І чому Високий Мисливець так наполягав, щоб він дав обіцянку, чому скликав людей, щоб вони її почули? Адже він повинен знати, що Наувільйо не може порушити своєї обіцянки, навіть якби схотів це зробити. Вони всі виявляють йому шану, цінують його поради, а потім роблять як їм заманеться. Там, удалині, за тими лісами, під тими горами, щось діється, там, напевне, відбувається щось важливе, а він про те нічого не знає! Не приїжджають гінці на спінених конях… Мабуть, там б'ються усі його люди, і нікому їм подати розумної поради, нікому придумати хитромудрих пасток на ворога — вони обходяться без нього!.. Вони таки призведуть плем'я до погибелі. І все ж таки вони виявляють йому шану. І оцей мисливець. Наувільйо спохмурнів. Може, це з жалості до його недуги? Така думка прийшла йому вперше. Його жаліють. Його! Великого вождя! Очі в нього зволожилися. Так, він і з цим мусить примиритись. Він старий. Високий Мисливець каже, що йому сто років. Сто. Це стільки, скільки пальців на руках у стількох людей, скільки він сам має пальців на обох руках. Важко зрозуміти. Це о — вуіді — багато-багато. Та для індіанця це не старість — його предки у такому віці ще воювали. Отже, він ще молодий і у нього гострі очі. Кілька років тому, менше, ніж пальців на руках, у нього народилася остання дочка. Аби тільки очі не туманилися. Хоч він і добре бачить, але сьогодні чомусь не розбере, що це рухається на обрії, ген біля самого лісу. Ніхто з його людей ще нічого не помітив.