Мисливець помітив, що Очопана, яка стояла поблизу, хоче щось сказати йому. Тому він поквапився закінчити розмову з вождем.
Наувільйо ожив. Ніхто б не повірив, що це хвора людина. Покликавши свого прийомного сина, він розпорядився:
— Приготуй оселі для гостей. Один дім розваліть і тим деревом полагодьте решту. А дерево, що лишиться, візьми для вогнища. Заріж вола з моїм тавром і спечи на рожні. Цілого, із шкурою, як то робили колись давно. Втім, ти цього, мабуть, не зможеш зробити. Хай про те подбають діди!
Хосе не вірив своїм вухам. Тим часом тихенько підійшла Очопана і всілася скраю ліжка, схрестивши ноги. Мисливець повернувся до неї і хотів погладити дівчинку по голові, але вона відсахнулася. Караї не мав часу розмірковувати над такою зміною її поведінки. Адже всі діти любили його, особливо Очопана, яка завжди голосно вітала його, і була дуже приязна. Він бачив, що у старого вождя є щось на серці, але не знав, що саме. Якщо полювання на дику череду буде щасливим, Наліке матиме досить худоби не тільки для власних потреб, але й на продаж.
— Я домовився про зустріч тут з одним другом, який купить худобу і не обдурить тебе, — промовив Караї.
— Яким товаром він може заплатити?
— Усяким, який тобі потрібен.
— Моєму народові потрібно все, але як він приставить сюди те, що потребую я сам?
Мисливець усміхнувся. Він знав, що конче потрібно вождеві і як важко буде те роздобути. У цю мить Очопана, яка весь час поривалася щось сказати, втрутилась у їхню розмову:
— Апакам прийшов до тями!
Мисливець здивовано глянув на дівчинку. Це було нечувано, щоб дитина — навіть коли вона найулюбленіша дочка вождя — перебила розмову чоловіків. Та вождь тільки лукаво всміхнувся і пояснив:
— Вона прийняла сьогодні тотем страуса. Це буде її свято. Наречена протягом трьох днів свята має такі самі права, як і воїни.
Мисливець у першу мить не зрозумів. Йому здалося, що вождь жартує, але в поведінці дівчини і справді не можна було не помітити змін.
Очопана цього разу не втекла; вона сиділа випроставшись і поважно дивилася на батька. Наувільйо так само поважно позирнув на неї і заспокоєно кивнув головою:
— Виходить, ви вже домовились, і тепер про це можна сказати всім.
Тільки тепер мисливець зрозумів:
— Ось чому ти не дозволила сьогодні погладити тебе по голові! Але ж я старший брат і твій, і Апакамів. Біжу швидше до нього.
Однак Караї не побіг. Очопана статечно повела його за руку поряд із собою. Він залишив старого вождя, в якому зараз ніхто не впізнав би хворого, такий він був щасливий, і підійшов до ліжка Апакама, в очах якого теж світилося щастя. Рана була ретельно промита і перев'язана. Це вже була хвороба не білих людей, і на лікуванні такої недуги індіанці зналися краще за Караї. Він оглянув юнака і пересвідчився, що куля вийшла з тіла і краї рани не запалені. На щастя, шкура ягуара не була просичена отруйним миш'яком, який іноді застосовують проти комах-шкіроїдів, а оброблена галуном. Юнак втратив чимало крові, але це можна було поправити за кілька днів. Адже гості з Шуваради привезли багато їжі, не бракуватиме й м'яса. Та Апакам, опустивши протимоскітну сітку, попросив мисливця підійти ближче й добре оглянути рану. Сьогодні й справді відбувалося щось дивовижне, чого мисливець зовсім не сподівався, хоч був певен, що добре знає своїх друзів і спосіб їхнього мислення.
Він одразу ж збагнув, що юнак хоче звірити йому якусь таємницю. Зазирнувши у вічі Апакамові, він прочитав у них, крім щастя, якийсь острах. Щось затуманювало його радість.
— Очапана прийняла тотем страуса і відпускав собі брови, — промовив Апакам.
— Так, я чув, що вона прийняла тотем слуги Сонця.
— А мій старший брат не гнівається на мене?
— Чому б це я мав гніватися на мого молодшого брата?
— Але… Жапотек казала, що ти сам чекаєш, поки Очопана підросте… Я тільки звичайний юнак — тепер уже, мабуть, воїн, а Очопана — дочка вождя…
«Отже, тут теж ще є касти, — подумав мисливець. — Приклад Байджокігі, коли він, син рабині, став вождем, не зламав їх. Ось, виявляється, яка бентега світиться в юнацьких очах!» Треба було заспокоїти Апакама.
— Жапотек дурна, як зелена папуга. Адже я теж звичайний воїн і зовсім не з роду вождів. Мій край далеко звідси.
Але цього було мало, щоб вигнати смуток з очей Апакама.
— Ти був у нас, залишив нас, потім знову повернувся. Хіба ти не можеш зостатись у нас назавжди? Хіба не можеш поставити собі дім і жити поміж нас?
— Я був серед вас, тепер повернувся і, можливо, колись приїду сюди знову, але я не можу жити тут завжди. Ні Очопана, ні жодна інша дівчина мені не потрібні. Хочеш знати чому? Тому, що я хоч і простий воїн, але іншого народу, з далекого й холодного краю. У мого народу багато воїнів, та, коли проб'є година, жоден з них усе одно не може лишатися на чужині.