— Це велика честь для мого вогнища, сеньйоро, і я сподіваюсь, що ви не відмовитеся від шматка риби.
— Так, як ви не відмовились від гостинного нашого запрошення! Але я приймаю ваше запрошення, — мовила вона і сіла біля вогню.
— Тут я все-таки не гість, а охоронець, — заперечив мисливець.
— Чому ви відмовляєтесь від нашого частування? Гніваєтесь на нас за ту неприємну пригоду в Порто Бразі? Тоді батько забагато випив і говорив не те, що думав. А ви були тверезі і своїми словами тяжко образили і його, і нас з Карліто. Зрештою своїми віршами ви здобули перемогу, і це мало б задовольнити вас.
— Карліто сказав тоді, що я найбільше образив саме його. Але не пояснив, чим і як. Я мало знав про ту історію і сказав тільки те, що чув. А побачивши, як це болюче зачепило інших, я вже не став допитуватися, що й до чого, і взагалі не хочу нічого знати про те.
— І все-таки я хочу розповісти, як це було насправді. Можливо, у вас складеться про нас інша думка… Я була легковажним дівчам і так закохалась у нього…
Мисливець не перебив сеньйору Луїзу і не запитав, в кого вона закохалась.
— … Але він, такий вродливий, здібний до співу, був усього-на-всього бідним пастухом, табунником, і батько ніколи не погодився б віддати мене за нього. Я підмовила його разом утекти звідси…
— Не розповідайте мені цього, сеньйоро. Не втаємничуйте мене у чуже горе. Його кожен мусить пережити сам.
— Ні, ні, ви повинні це знати! Ми поїхали вдвох на його коні. Він не хотів брати ще одного коня, щоб його не ославили злодієм. І це було помилкою. Кінь пристав. Ген там, біля того гайка, ми ледве переправилися на протилежний берег. Карліто перший наздогнав нас, переміг його і прив'язав до дерева. Я сховалася в кущах, мені забракло мужності кинутись на його захист. І я мусила дивитися на все… Карліто довго сидів перед ним з рушницею в руках, доки над'їхали інші. Батько аж тремтів від люті і забив його — прив'язаного до дерева…
— Авжеж, я чув, що це так скінчилось, проте не можу виправдати цього вчинку навіть тим, що ваш батько був розгніваний. І хоч він, мабуть, вважає, що вчинив справедливо, я інакше дивлюся на такі речі.
Однак Луїза вела далі, ніби не чуючи його слів:
— А я, я на все мусила дивитися з кущів, я все чула. Те дерево стоїть там і досі, тільки всохло і з нього обсипалася кора. Кожен, хто їде повз нього, вирізає на стовбурі свій знак, а я… я ходжу туди молитись і залишаю там дарунки, щоб люди, минаючи це місце, теж молилися за нещасного.
Жінка поклала руку на голівку хлопчика.
— Це єдиний спомин, який лишився у мене про нього… Після того як усе те скоїлося, Карліто сказав, що я сиджу в кущах, і вони витягли мене звідти. Батько в нападі гніву напевне забив би і мене, якби Карліто не заступився. Тому я й змушена була вийти за нього заміж. Та Карліто я не люблю, це він не дав нам утекти тоді. Але бог з ним, усе це вже почало забуватись, а ви знову нагадали про той день.
— Шкодую, що завдав вам болю. Але ж тепер у вас уже все добре. Я бачив, що там, у фазенді, дибає гарненьке білолице дівчатко. Воно, звичайно, теж ваше. Що ж до Карліто, то він, видно, добре дбає про вас, хоч, безперечно, мав обрати інший спосіб позбутися суперника. Втім, кожен робить, як вважає за потрібне, і в те, чому не можна зарадити, я не втручаюсь.
— Так, у мене є донечка і є ще один синок — зовсім маленький мазунчик. Він ще не вміє розмовляти і цілими днями лежить у гамаці. Я боюся, що він чимось хворий. Може, ви оглянете його?
— Завтра, сеньйоро. Але ж я не розуміюсь на дитячих хворобах.
— А чому аж завтра? Ви ж ночуватимете у фазенді? Я боюсь лишатись сама.
Мисливець пильно подивився на неї і заперечливо похитав головою:
— Я зостануся тут, сеньйоро, бо мушу пильнувати не тільки вашу фазенду, а й свій човен та вантаж у ньому, і звідси мені видно всю околицю. Я дав слово Карліто, що з вами нічого не станеться, і, лише перебуваючи тут, можу бути певен, що ви в безпеці. Коли повернетеся в дім, приваліть чимось двері.
— На добраніч, сеньйоре!
— На добраніч!
— Тепер маю ще одного ворога, — пробурмотів мисливець собі під ніс. — Добре, що я познайомився з тими хлопцями. Принаймні хоч висплюсь спокійно.
Вранці фазенда, здавалося, вимерла, двері й віконниці в будинку були щільно зачинені, і тільки дим з димаря свідчив, що там є люди. Не чути було жодного звуку. День мав бути спокійний і нудний. Мисливець подумав: може, йому оглянути місце, де призначена зустріч із Байджокігі? Можливо, вождь уже чекає на нього. А якщо ні, то непогано дати димом знак індіанцям, що він уже прибув. Караї повільно простував понад берегом, читаючи з маленької книжечки, яка завжди супроводила його у мандрах: «Коли глумляться наді мною…»