— Я нічого не збираюсь таскати на плечах! Ви, Джуліусе, купите у мене шкури, як ми домовлялись?
— Про це побалакаємо, коли дістанемось у Барранко Бранко або Олімпо. Мій кінь перевантажений, але, якщо Караї накаже, я послухаюсь.
— Вам видніше, кому підкорятись, але знайте, я не хочу коритись нікому! Я залишаюсь тут і полюватиму далі. А по ті шкури ви таки приїдете! — Велькер сердито плюнув і потяг до свого лігва.
Не минуло й години, як валка вже виходила із табору. Дехто з мисливців ішов пішки, жаліючи коней, на яких було нав'ючено багато всякого вантажу. Зграї собак перемішалися між собою, і їхнє валування розлягалося далеко навколо. Коли мисливці відійшли за якусь милю від табору, Караї Пуку спинив коня і почекав, доки всі наблизяться.
— Поки що такий гавкіт нам не потрібен. Розберіть своїх собак і візьміть їх на повідки.
Мисливці кинулися розбирати собак, тим часом Нене і Джуліус запитали в Караї:
— Навіщо ви примушували Велькера підкорятися своєму наказу?
— Бо я знав, що він не послухається! Це був найкращий засіб позбутися його. Але гавкіт може виказати, куди ми прямуємо, а це нам не підходить.
— А Джуліус не купить у нас шкури? — поцікавились місцеві мисливці.
— Не купить він, то купить хтось інший, не турбуйтесь. А тепер за мною! Дорога в нас недалека.
Караї знову виїхав наперед і повернув валку на захід, до річки. Заростями дісталися до того місця, де ліс підступав аж до самої води. Дехто з мисливців уже починав розуміти, куди вони прямують, але ніхто не ставив запитань. У закруті край берега були прив'язані чотири крутобокі човни, в кожному з яких сиділо по двоє парагвайців.
— А тепер швиденько складайте свої речі у човни. Візьміть з собою лише найнеобхідніше.
— А що буде з собаками? Навіть якщо човни заберуть весь вантаж, ми не можемо покинути своїх собак! І як буде з кіньми?
— Коні й собаки залишаться на березі — ми їх візьмемо з собою.
Мисливці якусь хвилину шепотілися, потім один з них відвів Караї вбік.
— А чи не втечуть ці пеони з нашим майном? Чи можна довіритися їм?
— Ви довіряєте свої речі мені, і я обіцяю вам, що все буде цілісіньке, надійно сховане у Мануеля дома. Може, речі будуть перемішані, але певен, кожен знайде свої. Зброю і патрони візьміть із собою. А тепер, — сказав Караї, коли все було зроблено, — їдьмо назад, на те місце, де ми звернули вбік. Там пустимо собак, і чим більший гам вони зчинять, тим краще. Потім кожен поскаче учвал. Запам'ятайте: ми тікаємо від індіанців і поспішаємо попередити мешканців фазенди про небезпеку. Чим більш загнаними видаватимуться наші коні — тим краще. Хай думають, що кожен з нас, рятуючись, у поспіху вхопив лише те, що конче потрібно. Першим хай їде Отонте. У нього немає зброї, і буде зрозуміло, що він тікав найшвидше. Казатимемо, що за нами женеться кількасот індіанців. Але не забувайте, що треба вдавати добряче перестрашених. Сподіваюсь, ви зумієте зіграти таку комедію?
Отонте не треба було двічі нагадувати: він вихопився вперед, як на перегонах. Слідом один за одним поскакали інші мисливці. Лише троє коней з чотирма вершниками їхали ступою: Джуліус посадив дона Пабло позад себе на круп коня.
— Яку це штуковину ви замислили, Караї? — запитав Джуліус.
— Хіба ви забули? Я ж обіцяв, що, коли виникне небезпека, ми вирушимо у Барранко. Якби ви поїхали самі, це могло б скінчитися для вас кепсько. Не поспішайте. Індіанці нападуть тільки завтра близько полудня. А ми вже сьогодні полякаємо трохи хлопців з Ріу Гранді. Вони готуватимуться до оборони і навіть не звернуть на вас уваги, ще й будуть раді, коли заберете звідти жінок і дітей. У мене вже два дні немає відомостей, і я не знаю, що там діється. Тому обережність нам не завадить. їдьмо помалу, а вже перед самим маєтком поженемо учвал, щоб коні спітніли. Інакше ніхто не повірить, що нам пощастило втекти. Наш приїзд укине їх у ще більшу паніку. А ми звідти подамося на переправу, де на нас уже чекатимуть човни. А коли ні — реквізуємо катер.
— А ви певні, що Наувільйо не накаже атакувати раніше, ніж пообіцяв?
— Наувільйо сам керуватиме нападом. Він виїде вночі на двоколці, запряженій волами, і тільки під самою фазендою звелить посадити себе на коня. Хлопці Байджокігі уже засіли в лісі навколо фазенди, щоб перешкодити вилазці. Та Наувільйо цього не знає. У бій ті хлопці не встрянуть. Мені здається, що такої й потреби не буде.