Потім, розділивши собаку та роздавши щедрі порції жінкам, Лейнг, притулившись спиною до балконного поруччя, задумався про своє везіння. Тепер уже неважливо, як він поводиться, яким примхливим поривам дає волю, якими збоченими стежками слідує. Шкода, що Ройял помер: Лейнг був йому безмірно вдячний за проект висотки і взагалі за все, що тут відбувалося. Незрозуміло, з якого дива Ройял відчував перед смертю якусь там провину.
Лейнг бадьоро помахав жінкам — вони сиділи на матраці з тацею та їли з однієї тарілки,— доїв темне м'ясо, заправлене часником, і подивився на фасад будівлі. Усі поверхи були занурені в пітьму, і Лейнг цьому зрадів. Хоча він дійсно любить і підтримує свою зграю, це не заважає новознайденій свободі.
Загалом життя у висотці вдалося. Усе поступово приходило в норму. Лейнг знову почав подумувати про медичний інститут. Завтра можна під'їхати до фізіологічної лабораторії: може, дадуть студентів. Тільки спочатку треба прибратися. Він бачив, як дві сусідки підмітали в коридорі. Є надія запустити ліфт. Напевно, варто зайняти ще одну квартиру, розібрати барикаду та заново обставити кімнати. Лейнг згадав про погрозу Елеонори прогнати його і відчув величезне аж до непристойності задоволення. Треба подумати, як знову завоювати їхню прихильність.
Втім, усе це, як і морфій, який він буде їм давати, збільшуючи дозу, тільки початок, репетиція майбутніх розваг. Відчуваючи, як росте всередині радість, Лейнг притулився до поруччя.
Сутеніло, у темряві світилися вогники догоряючого багаття. Великий собака на рожні нагадував силует летючої понівеченої людини, що підіймається в нічне небо, і вуглинки горіли на його шкірі, ніби коштовне каміння.
Лейнг подивився на сусідню висотку. Там стався збій електропостачання, і на 7-му поверсі згасло світло. У темряві вже миготіли промені ліхтарів: мешканці намагалися зрозуміти, що відбувається. Лейнг посміхнувся, готовий вітати їх у новому світі.
Про автора
Джеймс Грем Баллард (1930-2009) — одна з найвидатніших фігур англійської літератури другої половини XX століття. Народився майбутній письменник у Шанхаї, в сім'ї британського дипломата. Під час Другої світової війни разом із батьками перебував у японському концтаборі для цивільних осіб. Після звільнення повернувся до Лондона, де закінчив школу і вступив до ВПС Великої Британії. Від 1956 року почав публікувати оповідання в науково-фантастичних журналах, а в 1961 році вийшов друком його перший роман «Вітер нізвідки», що був написаний у жанрі роману-катастрофи.
Однак русло звичної фантастики не влаштовувало Балларда. У 1970 році побачила світ збірка його оповідань «Виставка жорстокості», яка принесла письменнику скандальну відомість. Відтоді всю його увагу було зосереджено на відхиленнях у психології людини за екстремальних обставин. Кульмінацією нового періоду творчості став роман «Автокатастрофа» (1973), герой якого одержимий пристрастю до проектування смертей знаменитостей в автокатастрофах. Потім вийшли друком романи «Бетонний острів» (1973) і «Висотка» (1975), які також представляють примарні злами свідомості людини, яку загнано в тісну нішу сучасного мегаполісу.
Наприкінці XX — на початку XXI століття письменник публікує романи «Божевільні» (1988), «Суперканни» (2000) та «Люди міленіуму» (2003), де йдеться про відхилення у вчинках людей, які живляться мікродозами насильства, що їх регулярно надають засоби масової інформації. Останніми книгами сучасного класика стали роман «Царство боже» (2006) й автобіографічна книга «Дива життя» (2008).
Джеймса Балларда вважають одним із найкращих англомовних стилістів, письменником-пророком. Його твори удостоєні безлічі літературних нагород, номінувалися на Букерівську премію, а найпочеснішою стала британська премія «Золоте перо», яка присуджується за видатні досягнення в літературі. Серед її лауреатів такі зірки, як Айріс Мердок, Мюріел Спарк, Салман Рушді та Гарольд Пінтер.
...Лондон, 1975 рік. Після смерті своєї сестри молодий доктор Роберт Ленг переїжджає на двадцять п’ятий поверх нового елітного висотного житлового комплексу. Висотка надає мешканцям усі сучасні зручності: всередині є басейн, власна школа та супермаркет, з’єднані з житловими зонами швидкісними ліфтами. Таким чином будівля ізолює мешканців від зовнішнього світу — їм потрібно залишати свої апартаменти лише для того, щоб іти на роботу. Це підштовхує їх до поступового створення власного закритого суспільства.
І тут починається головне: з якоїсь причини життя у висотці починає швидко деградувати. Гинуть люди й тварини, руйнується інфраструктура, накопичується сміття, окремі групи мешканців захоплюють частини будівлі, встановлюючи власні режими. Формується класова система — вищий клас займає верхні поверхи, фахівці та інтелігенція — середні, менш забезпечений середній клас — нижні. Ба більше: згодом класи перетворюються на войовничі, жорстокі та підступні «племена». Чому це відбувається? Чи не є справжнім винуватцем усіх смертей та жахливих збочень архітектор, що створив цю будівлю, а наразі мешкає у пентхаусі на даху висотки? І чи не є все це якимсь жахаючим, нелюдським експериментом?