Федір Степанович Дудко
Вистріл
Ми ще стояли на рампі й виводили коней із вагонів, коли до мене підійшов якийсь поважний добродій, ввічливо вклонився й, назвавши себе управителем графських маєтків, заявив, що хоче зо мною переговорити.
Саме в цей час козаки мого відділу з криками й найдобірнішою лайкою тягли за повід гнідого жеребця, що, недовіряючи хистким східцям, уперто стояв на місці й широко роздував ніздрі.
— Сидоренку! — гукнув я. — Тихше там!
І, повернувшись до управителя, чемно приготовився вислухати його.
Управитель знову підніс капелюх і приємно всміхнувся.
Справа його до мене така. граф дуже перепрошує, але він від кількох тижнів лежить хворий у ліжку й дуже просить мене завітати на хвилинку до нього, коли це не справляє мені великих труднощів.
Один момент я стояв у нерішучості. У мене було стільки ріжних діл, що я готовий був під три чорти післати цієї хвилини й графа, і його управителя, але — що зробиш !
— Це далеко? — запитав я.
— А ось тут зараз за станцією.
Я закликав до себе Сидоренка й, зробивши йому потрібні накази, віддав себе в розпорядження управителя.
Ми пішли.
Справді, графська садиба містилася зараз таки за станцією напроти водокачки. Ми підійшли до двох високих білих стовпів широко відчиненої брами з старовинними, вищербленими від часу вазами на них й увійшли в густий тінявий сад.
— Великий маєток має граф? — запитав я дорогою в управителя.
— Як сказати! Колись він був досить великий. Але тепер через довги значно змалів і підупав. Особливо тяжко стало зводити кінці з кінцями після того, як граф зробився свідомим українцем. Своєю щедрою й широкою жертвенністю на українські цілі він цілковито руйнує маєток.
— Так? — приємно здивувався я й тільки тепер, повернувши голову, помітив на управителеві гарно розшиту взорами українську сорочку.
— Так! — сумно відповів мені управитель.
Ми минули широку липову алею й вийшли на гарний просторий майдан із квітниками перед домом.
Поки ми обходили великий круглий квітник, від балакучого управителя довідався я, що у вдівця-ґрафа троє дітей: дві доньки-красуні — одна від покійної графині, а друга приймачка, — обі вони тепер тут, при графі, й син, що займає якусь посаду при гетьманському уряді в Киіві.
Ми увійшли під високі, білі, трохи облупані колюмни, з масою ластівчаних гнізд коло капітелів, і шкляними дверима вступили в тихий, повний зелених сутінків, старий графський дім.
— Одну хвилиночку з ласки своєї прошу тут заждати — я зголошу, — сказав управитель, коли ми широкими сходами вийшли в ґалєрію старовинних портретів, і швидко зник у бічних дверях.
На обидва боки від головних сходів підносилися з ґадерії вгору на другий поверх два вужчі сходові марші.
Я окинув оком довгий ряд старосвітських облич, що мовчазно дивилися на мене з стіни, й раптом швидко озирнувся: хтось нагорі із дзвінким безжурним дівочим сміхом гучно вискочив з дверей на коритар й, дрібно цокотячи черевиками, почав жартівливо втікати від когось на сходи.
— Ґрафівни!—подумав я й раптом забачив, як висока, вюнка, з довгими русими косами дівчина вибігла на сходи й, дрібно цокаючи корками, почала втікати наділ. Але раптом побачила мене, зупинилася й, приклавши пальця до вуст, швидко повернула назад, до другої, маленького росту панни з високими круглими грудьми й великим чорним обкрученим довкола голови волоссям. Хвилину постояли вони в здивованні й миттю, притихши, пустилися бігти назад.
Я ще не вирішив у своїх здогадах, котра з них правдива графівна, а котра приймачка, як двері збоку відчинилися й звідти вийшов до мене управитель.
— Граф просить вас до себе.
Ми перейшли два якихось покої й вступили в третій з чотирома великими, відчиненими в сад вікнами. На великій турецькій софі, укритий мягким англійським пледом, лежав старий граф.
Не встиг я переступити поріг, як він привітливо простягнув до мене свою тонку, з блідими довгими пальцями руку й з гостинною усмішкою сказав :
— Дуже радий вас бачити в себе. Вибачте, що приймаю в горизонтальнім положенні — так уже богам захотілося розпорядитися мною грішним. Прошу вас сідати ось тут коло мене. Відразу пізнаємося й поговоримо про все, що треба.
Приємний ласкавий тон його голосу й якась мила сердечна простота відразу прихилили його до мене.
Я цокнув острогами й сів.
Кілька ввічливих запитань про те, чи не втомила мене дорога, чи добре ходять тепер ешелони, чи багато я маю людей у своїм відділі — і граф нарешті говорить :