Минув десяток літ від описаних тут подій. Моя участь у визвольній боротьбі краю, моє бойове минуле, мої переконання, які не дозволяли мені бачити підневільний стан мого народу там, де я бачив часи його вільності й незалежности, примусили мене покинути рідні межі.
Блукаючи бездомним емігрантом по ріжних чужих краях, я одного разу попав до великої європейської столиці.
Всівши в трамвай, я зауважив серед инших осіб якесь знайоме мені жіноче обличчя. Зауважив і, пильно вглядаючися, почав пригадувати собі, хто це.
Дама почула на собі мій погляд, подивилася на мене й раптом вибухнула голосним криком радости, який звернув на себе увагу європейської публіки, але зостався незрозумілим для неї, бо був сказаний невідомою їй мовою:
— Пане сотнику!
Я тільки тоді пізнав свою знайому. Це була Ольга.
Цілий ряд коротких уривчастих запитань, ціла каскада слів, непотрібних, зайвих, малозначних, і от нарешті я довідуюся від неї :
Вона живе тут з своїм чоловіком. Чоловік її? Боже мій, та-ж я знаю, дуже добре знаю його! Дмитрик, ветеринарний лікар. Пригадуєте? Що, що? Наталка? Ну, та як же, вона також тут і також з чоловіком. Хто її чоловік? Хм, я певне також його трохи пригадую. Це той підстрілений в ногу старшина, тепер член полпредства, через якого, я мав так багато свого часу неприємностей. Правда-ж. Граф? Небіжчик батько в ліпшому світі. Так, так. Помер минулого року тут-таки на еміграції. Що з домом сталося? Дім спалений, а сад, здається, вирубаний. Ах, та хіба можна пригадати собі все, все в двох коротких словах! Що? Я їду далі? Але-ж я мушу конче завітати до них. Адреса — прошу, ось вона. Найліпше в суботу чи у неділю ввечері. Правда, в цей час не буває бідного Дмитрика вдома, він так працює! Але... Конче, конче. Чи чую я? Вона бере з мене слово.
Я попрощався и, коли вона висіла з вагону, вкинув до кошика_ для непотрібних паперів разом з трамваєвим білетом і її адресу, не читаючи.