— Я знав, що ви їдете. Мене попередили про це. Попередили ще тоді, як ви тільки заладовувалися у вагони. Але, знаєте, дорогий мій, що?
І, підсовуючи мені пуделко з папіросами:
— Не все гаразд на нашій славній Україні, на нашій гетьманській, чи пак тепер німецькій землі. Він не є й ніколи не буде сторонником гетьманату на Україні. Звичайно, коли гетьман є, хай він собі покіль що буде. Ліпше український гетьман з німцями, як лихої памяти російський «цар-батюшка» з своїми посіпаками. Він, коли це хочеться знати мені, переконаний республіканець-демократ. Як собі хто хоче, а республіка — велика річ. А до того ще демократична, з одною нижньою палатою, з чотирихвістною виборчою системою. О, це велика штука! Хай де-хто вірить в те, що найідеальніший устрій держави тоді, коли «Бог у небі, а цар на землі», а йому, старому й битому горобцеві, така потрава шкодить на шлунок. Не дурнож за царя його так обсідали й шарпали з усіх боків. На 24-му році свого «благополучного» царювання Микола ІІ-й зломив таки собі карк — і нам тепер треба думати не про те, щоб свого Миколку мати, а про те, щоб якось ліпше на нашій землі нашим людям жилося. А от цього ліпшого як-раз і нема.
Старий граф перепросив мене, що почав з викладу своїх, може нікому нецікавих і ні для кого не обовязуючих поглядів, і сказав :
— Як би там не було, а те, що робиться у нас — зле робиться. Не вдаюся в те, чи потрібні в державі поміщики чи ні (мені здається, що непотрібні), але тримати їх поли салдацькими багнетами при землі — зовсім кепська справа. А у нас, на жаль, як-раз це робиться. Хто це робить, чи ясновельможний з своїми премудрими міністрами, чи хитрі німці, що малпу вигадали, а наших українських умов не по-старалися вивчити — не знаю. Але ті «карні експедиції»,, що посилаються тепер на села, щоб залякати мужика й знову зігнути його випростану спину — це таке безглуздя й такий злочин і перед державою, і перед народньою свободою, що нам усім дорого, і то дуже скоро, доведеться за нього відпокутувати. Отже, підходячи ближче до справи, насмілюся запитати вас, що ви таке є з своїм присланим сюди відділом: «карний загін», чи звичайна собі військова частина. Коли «карний загін», то уважаю, що вас тут зовсім непотрібно. Може десь там народ і шарпав своїх поміщиків, і порозбирав їм економії, і навіть попалив своїх панів — може то й мало місце. Але тут нічого цього нема й не було — і всяке «наведення порядку» буде тільки приводом до викликання в народі безпорядків. Я з народом живу добре і мені, зрозумійте мене, дуже й дуже небажано було б, щоб хтось мене оберігав перед ним. Коли ж ви просто собі якась військова частина, то милости просимо. Отже, скажіть мені одверто — з ким я маю діло?
Граф замовк і, заплющивши очі, випростався на отомані.
Я зрозумів графа. Зрозумів і заспокоїв його. Ми не є ніяким «карним загоном», і вже тому, що вся моя частина є суто українська, й я перший не був би на чолі її, коли б вона була призначена «карати» людей. Я також не гетьманець, хоч і служу при гетьмані. Служу я не йому, а державі без огляду на те, яку вона форму правління має.
Граф повеселішав і задоволено протягнув мені руку.
— Добре. Дуже добре. Таких гостей охоче й радо приймаю. Але одно прошу вас зрозуміти : я зовсім не хочу, щоб народові здавалося, немов із страху перед ним я запросив вас до себе. Отже, бажаючи вас особисто бачити постійним гостем у себе в домі, прощу пробачити, коли не і зможу запропонувати вам приміщення у себе. Ні вам, ні вашим козакам. Живіть собі на селі чи де хочете, але у себе вас я не приймаю. Ви досить зрозуміли мене?
Я запевнив його, як міг, що зрозумів, і на тому ми закінчили нашу ділову розмову.
Я зробив спробу встати й попрощатися, але граф ухопив мене за руку й з веселим сміхом посадив на місце.
— О, ні! О, ні! Так скоро не втечете від мене.
Граф сказав мені, що він хоче ліпше пізнатися зі мною, і хоче бачити мене у себе, хоче, щоб я всякої вільної від обовязків хвилини попросту приходив до нього й проводив тут час так, як у себе вдома. Даю я слово, що так буде?
Я дав слово.
Ну, от. Ну, гаразд. У нього в домі є маленьке молоде товариство: дві доньки його й управителів син, студент, на імя Дмитрик. Скучати, думає він, я не буду. Тепер він не затримує мене, бо розуміє, що я маю ріжні справи, але як тільки розташую свій відділ, негайно-ж прихожу до нього. Згода?
З тим я вийшов від графа.
Та коли вже нарешті ти відпустиш його нам, тату? — влітаючи до кабінету й вносячи з собою повно життя і руху, скрикує Наталка.
Ну-ну-ну, бери вже, бери його!
І ласкаво глядячи на мене :