— Замучать вони вас зовсім. Замучать, кажу я вам.
Наталка рвучко цілує графа в чоло й, метнувши в повітрі довгими косами, швидко підходить до мене.
— Скорше, скорше! Нема часу на розмови: коні вже подані.
Швидко прощаюся з графом і вихожу слідом за Наталкою.
— Але-ж швидче ви — от який! — підгоняє вона мене, вхопивши за руку.
Збігаю сходами, ледве встигаючи за Наталкою, й стараюся випросити у неї одну коротеньку хвилину для полагодження одної потрібної справи. Одну всього хвилину.
— Справи? — випускаючи мій рукав і здивовано оглядаючи всього мене, питає Наталка. — Ніяких справ!
Ольга й Дмитрик стоять уже на ґанку й чекають на нас.
— Наталко, Наталко! — заступається за мене Ольга. — А може дійсно щось важне.
— Добре! — згоджується Наталка. — Одна хвилина на полагодження вашої важної, дуже пильної, небувалого державного значіння гетьманської справи. Де вона?
— Хто? — питаю я, сміючися.
— Ця ваша справа.
— Ця моя справа? В волості на селі. Мені треба заскочити туди на хвилинку й сказати одно слово старшині.
— Єсть! — вирішує Наталка. — Я зараз їду з вами туди й привожу назад. Ольга з Дмитриком нас тут чекають. Сідайте. Павле, до волости! — командує вона фірманові.
Коні знялися з місця, й фаєтон, мягко загуркотівши колесами по прибитому після нічної зливи піску садової доріжки, відїхав.
— Котра година тепер? — питає вона й, вхопивши мене за руку, дивиться на годинник. — Ну, звичайно, ми пізно виїзжаємо — і все через кого? Скажіть, чи всі офіцери вашого ясновельможного такі спритні, як ви?
Ми переїзжаємо місток через потічок і бачимо, як дві садові дівчини, нахилившись, щось роблять коло води.
Наталка раптом перехиляється в їхній бік і кричить :
— Параско, а що з Іваном? Взяли?
Одна з дівчат випростовується й киває нам вслід головою.
— До сердюків ваших хлопців забирають, — пояснює Наталка, повертаючися до мене.
Виїзжаємо з саду й, проминувши сільську вулицю, зупиняємося на майдані перед волостю.
Наталка зостається сидіти в екіпажі, а я швидко зіскакую й повз купку дядьків, що розступаються переді мною й нерішуче скидають шапки, вбігаю у волость.
Ще з сіней крізь розчинені двері мені видно портрет Скоропадського на стіні з білим російським військовим хрестом на полі своєї кубанки.
Старшина й писар швидко встають, коли я вхожу, й готовними, але настороженими обличчями приготовлюються вислухати, чого я знову від них хочу.
Пояснюю старшині причину своєї візити й чую стримане, але глибоке його зітхання.
— Запишіть! — каже він писареві. — Дві фіри сіна й тридцять корців вівса.
І, глядячи на мене:
— Добре. Ордер, як ордер, звичайно, а хто, дозвольте, спитати, нам буде платити по тих ордерах? Німці — ті хоч фальшованими грішми, а платять. А наші...
І підносить вгору брови.
— Не знаю, як воно буде! — закінчує він і тяжко зітхає.
Я прощаюся й, ховзнувши очима по Шевченковому портрету на бічній стіні, вихожу. І, сходячи з ґанку, чую, як Наталка, розмовляючи з кількома молодими парубками, що стоять осторонь, каже:
— Чому ні? Йдіть, коли беруть. А навіть думати довго нема чого — йдіть, я вам кажу. Треба й там своїх людей мати.
Я сів. Фірман натягнув віжки.
Наталка раптом повертається назад і каже одному з парубків :
— А за свою Лукію не бійся, Омельку. Буде твоя. Я вже тут припильную її.
Збоку насувалася велика чорна хмара й було видно, що нам не втекти від неї. Час-від-часу спалахували на ній блискавки й сердито, як великий пес на ланцюгу, бурчав дальній грім.
— Ну, що — я не казала! — поглядаючи на хмару, говорила Наталка. — А хто виною цьому всьому? Наш шановний гетьманець.
На бідного Макара всі шишки сипляться. Я тільки дивився на Наталку й весело посміхався.
Чудна діфчина. І скільки в ній цього руху й життя! А головне цієї невичерпаної жвавости, яка робить її подібною до тої безжурної садової пташки, що ніяк не може хвилинки спокійно всидіти на одному місці.
Коні швидко бігли, мягко постукуючи копитами, і я, вслухуючись у їх рівне вибивання, дивився на Наталчине обличчя, в якому швидко змінялися один за одним то вираз досади, то байдужність, то хвилева задуманість, то безпричинна веселість. Я ніколи в свойому житті не бачив ґрафівен та инших титулових осіб і думав, що це якісь особливі, иншої породи люде, цілком своїми звичками її своєю натурою неподібні до всіх людей на землі. Тепер, спостерігаючи ближче Наталку, я бачив, що це звичайні, ну — зовсім таки звичайні люде, й титули були тільки пустою без усякого значіння й змісту приліпленою до них етикетою.