Хмара своїми чорними лахматими лапами підсунулася ближче до сонця й проковтнула його. І на землю раптом упав свіжий, холоднавий, приємний після гарячої спекоти сутінок. Дерева, трави, кущі й жита нерушно стояли в якомусь німому чеканні.
— Павле, от що! — раптом встає Наталка й, тримаючися за плече фірмана, питає його: — Далеко звідси до Ракитної Левади?
— З півверстви буде.
— То їдьмо туди. Там шопи є з сіном і повітка — можна буде сховатися і нам, і коням.
Фірман піддав коням жвавости, й вони, цокаючи підковами, шпарко побігли, немов зрозуміли Наталчину пораду.
Раптом з поля налетів вихор і все заколихалося, засвистіло, загомоніло й поприлягало навколо. Ми візжали в ліс, який вже полохливо шумів, рвучко простягаючи в один бік віти й листя і низько пригинаючи свої зелені верхи.
Наталка все ще стояла, тримаючись за Павлове плече й обдаючи моє лице запахом своєї сукні й теплом свого гнучкого дівочого тіла.
— А в шопах там є свіже сіно? — питалася вона в Павла.
— Має бути. На тому тижні згребали.
Наталка була тепер у ролі капітана, а Павло стерничого. Решта ми були звичайні пасажири, які не мали тут ніякого голосу.
— Наталко, ти роздушиш зовсім пана сотника, — сказала Ольга, сміхотливо дивлячися на мене.
Наталка на мить повернула голову до Ольги й мовчки відвернулася знову, немов кажучи їй : «Що ти можеш розуміти! Везуть тебе й сиди тихо!»
І притиснулася до мене так близько, що я вже чув на собі невеличкий овал її грудей і стрункі ноги на своїх колінах.
Раптом блиснуло в зелених померках лісу й з гуркотом грому, сердитого й важкого, зашумів дощ.
Наталка щось сказала Павлові й сіла.
— А коли так литиме цілий день? — зауважила Ольга.
— То ти собі їдь додому, а ми залишимося в лісі. Ви за що — за ліс, чи за «додому»? — спитала мене Наталка.
Я всміхнувся. За шию мені лив дощ.
— За те й за друге. Побудемо в лісі, а коли перестане лити дощ, поїдемо додому.
— Хитрий малорос! — сказала Наталка.
Дерева враз розступилися й ми виїхали на широку і лісову леваду.
— От і приїхали! — сказала Наталка і, коли коні стали, швидко виплигнула з екіпажу. — Сюди, сюди І закричала вона з-під повітки.
Я підхопив під повну теплу руку Ольгу й разом з нею вбіг під стріху.
В цей час у небі сильно блиснуло й майже слідом за цим хряснув грім.
— Мати свята! — в переляку прошепотіла Ольга й усім своїм тугим тілом сильно притиснулася до мене.
За нами вїзжає під повірту Павло. Коні й екіпаж мокрі! від дощу й, немов намащені оливою, сильно блищать.
— Знаєте що! — раптом скрикує Наталка. — Біжімо он до тої шопи на сіно. Раз-два! Ну!
Ми всі побігли.
Сіна в шопі було повно, і, щоб вилізти нагору, треба було драбини. В пригоді стали мої плечі.
Першою вилізла Наталка. Вона швидко видряпалася мені на спину й, тримаючися руками за крокви, просунулася на-гору. Коли перед моїми очима простяглася й умить сховалася ціла її струнка нога, під серцем моїм щось затріпотіло й солодка млість розлилася по тілу.
— Чудово, панове, тут! Чудово, кажу я вам. Лізьте! — кричала зверху Наталка.
З Ольгою була не така легка справа. Довелося врешті схопити мені її в оберемок і, подаючи Наталці нагору підсажувати руками.
На сіні було тихо й спокійно. Пянко пахло сухою травою й ще чимось ніжним і невловимим, що буває в лісі, коли йде дощ.
Десь кругом нас шуміло, з усіх боків хлюпотіла вода, але під дахом шопи було затишно й мило. Іноді сполохнувала ліліовим світлом блискавка й на мить освітлювала темні сутіні шопи, але вона була якась тепер далека й не страшна
Я стер долонею з свого обличчя павутиння, яке поначіплялося на мені, коли я останній пролазив нагору, й широко розтягнувся на сіні. І раптом почув під своєю рукою напругий Наталчин стан. Я вже хотів був висмикнути з-під неї руку, коли раптом:
— Слухайте-но, любий гетьманче, — скажіть вашій руці, що вона у мене під боком.
Ольга, що говорила в цей час про щось із Дмитриком, раптом затихла, і я почув на собі в темряві її здивований, допитливий погляд.
Чорт зна що! Чорт зна! Що вони можуть подумати про мене!
Лихий і сердитий на Наталку, я стиснув зуби й мовчки закамянів.
Свинство!
— Ну знаєте, я таки добре змокла, — каже Наталка, вовтузячись коло мене. — А ви? — питає мене.
Я мовчу.
— Ви змокли, питаю вас?
В цю хвилину я ненавиджу її.
Вона враз нахиляється до мене й, зазираючи в моє обличчя:
— Розсердився чи спить?
І раптом обхоплює мою голову обома руками н починає повертати її з боку на бік, приговорюючи :