Тузо, пузо, лаперузо,
Гетьман Крузо,
Дри — нога.
Цього вже було забагато навіть для мого озлоблення проти неї. Я не втримуюся й просто в лице їй вибухаю сміхом від цього школярського її вибрику.
— Ну от! — каже нарешті вона й, витягнувши руки з-під моєї голови, починає моститися коло мене. Нарешті вона лягає, поклавши голову мені на груди.
Чудна дівчина! Біг-ме!
На долоні моїй кінчик її довгої, мягкоі, трохи змоклої на дощі коси. Я починаю перебирати пальцями цей митний вогкий пучок, чекаючи, чи не встругне вона якоїсь нової штучки, але Наталка мовчить.
Дмитрик — він ветеринар — розповідає, що треба робити, коли прибє громом людину, і ми слухаємо.
Наталка, не рухаючись, раптом спокійно питає його :
— Скажіть, Дмитрику, а коли обїсться блоха й у неї зачне сильно боліти живіт — які порошки треба давати їй на прочищення?
Всі ми, крім Наталки, а найголосніше від усіх Дмитрик, починаємо голосно й щиро сміятися.
Дощ стихає й нарешті перестає зовсім. Десь навколо нас чути капання дощової води.
В шопі нараз стає ясно н крізь дірки в соломі пробивається до нас яскраве соняшне світло. Чути гомінке щебетання птиць у лісі.
Ольга раптом підводиться на лікті й, заздрісним оком оглянувши мене й Наталку, каже:
— Фертіґ! По всьому! Збираймося додому, панове!
Дмитрнк швидко стає на ноги й допомогає встати Ользі, Встає за ними Наталка, потім я.
Хочу вискочити першим на землю, щоб допомогти злізти Наталці, але вона зупиняє мене :
— Не будьте таким хитрим!
І зсувається наділ.
За нею вискакую я.
Наталка стоїть і мовчки дивиться, як я допомагаю Ользі. Ціла морока. Спершу я чую на своїй спині одну її ногу, потім другу, потім швидко хапаю її на руки й ставлю коло себе.
Павло вже виїхав на майдан і чекає на нас.
Сідаємо в фаетон і, залишаючи по собі дві темні смуги від коліс на мокрій зеленій траві, вертаємо додому.
Сьогодняшній випадок з тим підозрілим типом трохи занепокоїв мене. Хм, дійсно!
Ми пробували мій наган у саду. Першою стріляла Ольга. Вона витягнула руку з револьвером, спокійно, так, як я навчав її, націлилася й натиснула курок. Вистріл гримнув. Ольга раптом зблідла, кинула в страху револьвер на землю й, закривши вуха долонями, заявила, що більше ніколи в житті не візьме до рук цієї проклятої пукавки.
— Та що сталося? Чому? Дуже добре стріляли й поцілили! — переконував я. — Спробуйте ще раз!
— А ніколи в світі! — замахала вона руками. — Ріжте мене — не візьму.
— А коли б нападали на тебе вовки в лісі? — спитала Наталка.
— Не то вовки, а навіть не знаю хто!?
— Дивачка! — знизує плечима Наталка й, раптом випроставши руку з наганом, націлюється.
Ольга швидко повертається й, затуливши вуха руками, біжить до кущів.
Раз-за-разом тричі вистрілила Наталка й усі три рази поцілила. Ми стояли коло дерева й на причепленій коло й на причепленій коло нього дошці оглядали маленькі дірочки від Наталчиних куль, коли раптом почули як Ольга скрикнула в кущах. Не встигли ми запитати її в чім справа, як побачили, що вона метушливо шарпонулася вбік і скрикнула вдруге. Ми кинулися до кущів.
І раптом побачили, як якийсь тип у полосатім «спинджаці» й полосатій кепці, втікаючи від нас, перелазив садові штахети.
— Стій! — скрикнув я.
Тип хапливо скочив на землю й, швидко перестрибнувши канаву по той бік огорожі, пустився бігти полем у сторону лісу.
— Стій! — голосно гукнув я вслід йому, добігаючи до паркану. — Стій, бо стрілятиму!
Він, не зупиняючись і роблячи дорогою якісь раптові, несподівані викрутаси, біг далі.
— Стріляю! Стій! — крикнув я і простягнув руку до Наталки по револьвер.
Наталка стрепенулася.
— Я вистрілю! Можна? — спитала вона й, не чекаючи на мою відповідь, раптом просунула револьвер в діру між штахетинами, націлилася й вистрілила.
Чоловік у полосатій кепці, який був уже кроків за тридцять від нас, якось раптом витягнувся на одній нозі, як ті індіяне на ілюстраціях до фантастичних повістей Купера й, ухопившися руками за стопу другої ноги, впав на землю.
— Я в ногу йому цілила! — сказала Наталка й, побачивши, що я збираюся перелізти паркан, підстрибнула й почала сама передряпуватися на другий бік.
Дико, з поглядом шаленої ненависти зиркаючи з-під брів на нас, підстрелений чоловік сидів на землі й похапливо нишпорив руками по кишенях. Коли я підбіг до нього, він раптом вихопив звідти якийсь папірець, блискавично вкинув його до рота й почав ковтати.