— Викинь з рота! — крикнув я, підбігши.
Але він, витягнувши шию, ликнув і, повернувшися до мене, нахабно роззявив свій порожній червоний рот.
Я вибухнув. З розгону копнув його ногою що сили в плече й повалив навзнак. З ноги йому текла струмком рідка, як вода, кров.
Я зостався стерегти невідомого, а Наталка, швидко встромивши мені револьвер до кобури, побігла на село повідомити Сидоренка.
Я стояв і, повернувши голову, дивився, як бігла Наталка. Поблискуючи золотом на сонці, вилися за нею вюнкими гадюками дві довгі русі коси — і я в цей час хотів бути коло Наталки, міцно стискувати її руку й бігти поруч з нею.
Це був якийсь дивний, твердий, як камінь, і мовчазний як могила, чоловік. Двічі я робив йому допит і оба разі не добився від нього ні одного слова.
Становище моє було тяжке й дурне. Що я мав робити і з ним?
Я закликав Сидоренка її наказав йому знову привести до мене вязня.
Спираючися на плечі двох вартових, він увійшов і зупинився коло дверей.
— Сядьте! — вказав я йому на табурету.
Він сів.
— Ну, надумалися вже нарешті відповідати мені?
Він мовчав.
— «Хто він може бути?» — думав я, дивлячися на його сіре, немите, заросле таємниче обличчя. — «Більшовик, добровольчий офіцер? Хто, до чорта?»
Нога його була перевязана й, очевидно, справляла йому не малі терпіння, бо від вчорашнього дня лице його значно потемніло й схудло.
— Не хочете говорити? — сказав я. — Воля ваша. Але мушу зауважити, що ваше мовчання тільки шкодить вам. З ненависти чи з призирства ви робите це, але ваше уперте мовчання сказало нам те, що є найголовніше: ви наш ворог. А як у воєнний час поступають з ворогами, вам, думаю, відомо.
Слова мої не зробили на нього ніякісенького вражіння. Він тільки гостро блиснув своїми темними очима та по блідих устах його перебігла ледве помітна зневажлива посмішка.
Але ця впертість врешті може довести до люті людину.
— Даю вам час надуматися до завтра. Але попереджаю — це останній термін. Від того, як ви будете заховуватися завтра, залежатиме ваша доля. Вивести! — сказав я.
Він встав, скривився від болю в нозі й, спершися на плечі козаків, вийшов.
Становище! Роби тепер з ним, що знаєш!
Я зробив наказ збільшити коло нього охорону, попередив Сидоренка, що йду до графського дому, й зібрався вже виходити, коли раптом Сидоренко, швидко зачинивши двері, попросив мене на хвилиночку затриматися.
Я здивовано видивився на нього.
— Хочу щось сказати пану сотникові.
— Ну?
Не знаючи, з чого почати, Сидоренко мявся.
— Та що таке? Говори!
Колиб не військова муштра — я знаю: він простягнув би руку до потилиці й там почав би шкрябатися. Але перед ним його начальник — він знизує плечем і, тримаючи руки витягненими, обережно говорить:
— Не маю права робити вказівок пану сотникові, але так що ліпше було б випустити рештанта.
Відступаю назад і пильно дивлюся йому в очі.
Сидоренко ще раз зазирає до сіней і, переконавшися, що там нема нікого, наближається до мене й таємничим шепотом говорить:
— Недобрі часи, пане сотнику, настають. Вольно вже щось проти гетьмана в народі зачинається.
Холодний ток перебігає в мене по тілу. Те, що я сам щоденно спостерігаю в народніх настроях, знаходить по-твердження в Сидоренкових словах. Але ж я найменшим натяком не можу показати йому цього.
— Дурниці верзеш! — кажу я. — В двох-трьох головах може зароїлося щось — це ж іще не значить, щоб про цілий народ говорити.
— В двох-трьох головах, пане сотнику? — всміхається він. — Місця в тюрмах не вистане, щоб посадити всіх. Цілий народ, пане сотнику, до тюрми замкнути треба.
Я відвертаюся, щоб Сидоренко не бачив мого обличчя, й кажу:
— Дурниці це все.
Але занепокоєння обхоплює мене.
Я знаю Сидоренка. Вій чесний і порядний козак і коли говорить щось, то знає, що говорить.
Швидко повертаюся до нього й близько, просто йому в лице кажу:
— Що знаєш, Сидоренку? Говори. Все говори, що знаєш.
Він трохи заскочений цим несподіваним запитом.
— Що знаю, пане сотнику? — і очі його бігають з кутка в куток. — Те, що знав — сказав. Зле зачинається.
Ця ухильна відповідь ясно говорить мені, що Сидоренко знає більше, ніж треба йому знати, але всього того, що знає, не скаже мені. Може навіть уже сам вмочив пальці у загальну кашу.
— Ну, добре. А при чому тут арештант? Ти знаєш, хто він і чого тут? А може це большевицький шпик?
— Ні, пане сотнику.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю! — упевнено каже він.
Він знає! Цікаві речі.
Повертаюся в задумі до вікна й бачу, як кожний, хто проходить вулицею повз сотенну канцелярію, на хвилинку затримується й затримує довгий уважливий погляд на хаті, в якій сидить увязнений. Хм!