Стараюся не показати свого хвилювання Сидоренкові, нагадую йому, щоб не забув збільшити варту, й вихожу. Але на ґанку пригадую собі щось, вертаю до покою й, вийнявши наган із кабури, перевіряю, чи всі кулі в барабані. Всі.
Мимоволі приходить мені на память бабин забобон: має статися якась невдача, коли чоловік вертає щось до хати, але чомусь не всміхаюся й вихожу в зіпсутому настрої на вулицю.
Старий граф був у доброму настрої й дуже зрадів, побачивши мене.
От добре! Хай я собі сяду й проведу якийсь часок удвох з ним.
Чи не знає граф чого нового?
Нового? Ні, нового він нічого не знає. Ага, кажуть, ясновельможний їздив чи тільки збирається їхати на нараду до Донського Отамана генерала Краснова, щоб встановити якусь певну спільну позицію на випадок вступу добровольчої армії на Україну.
— Позицію? Яка ж то має бути спільна позиція? — питаю я.
Граф довго дивиться на мене й нарешті починає весело сміятися.
Яка позиція? Про це скорше він би міг запитати в мене, а не я в нього. Яка ж инша позиція може бути, як не змагання до «єдиної-неділимої»? І «самостійна» Україна, і «автономний» Дон, і всякі инші новотвори на території розваленої Російської імперії під проводом царських ґенералів це ж тільки весела кумедія, на заслоні якої з відворотного боку написано: «Боже, царя храні».
Прибігла Наталка. Прибігла і, склавши руки, стала напроти мене.
Я тут? Це їй подобається! Але чому я тут і, спокійно сидячи собі, говорю про ріжні політики чи про що там инше, коли вже давно маю бути на салі й співати під фортепіян? Га? Публіка на місцях, а артиста нема. Що за порядки? Ні, ні — ми йдємо й ніяких «не можу» не має бути!
Граф відпускає мене. Я йду з Наталкою до салі, там вона сідає за фортепіян, бере кілька акордів і я починаю співати:
Ой кряче, кряче чорненький ворон
Та на глибокій долині...
— Краса! Ні, та ви послухайте, що це за краса! — повертається вона до Ольги й Дмитрика, коли я кінчаю.
— Гетьманче, ви знаєте, я готова полюбити вас, коли ви будете от так віддавати пісні! Я поцілую вас.
І вона рвучко встає й без надуми цілує мене.
Ольга в цей час робить різкий рух.
— Ану ще раз. Ще раз. Кожного разу цілуватиму вас.
Я співаю, дивлюся на ці ніжні мягкі косми русого волосся на шиї між перекинутими наперед через плечі косами, бачу особливий, такий якийсь невиданий ще вираз дивного Наталчиного обличчя — і ллється душа моя в звуках, і так хочу я цілого себе втопити в пісні, і так прагну всім єством своїм потонути в цім дивнім неземнім величнім якімсь настрої.
Ольга тихо сидить і не спускає очей з мене. Дмитрик, завжди тихий і скромний Дмитрик, сидить коло Ольги, задумливо схиливши голову.
— Ну, годі! — каже Наталка, встаючи. — Такий спів не завжди можна почути. Коли повторювати його, тратиться чар, і музика перестає бути музикою. Годі! Граймо у щось, панове!
В цей час входить покойова дівчина й тихо щось говорить Наталці.
— Що? До мене?
Дівчина знову щось тихо говорить їй.
— Добре. Зараз вийду, скажеш.
І, влаштувавши якусь гру, на хвилинку виходить.
Гра не клеїться без Наталки, ми чекаємо на неї, чекаємо ще, а її нема.
Вікна відчинені в сад, і в холодному, ледве вловимому шепотінні листя чується дихання осени, і в заснулім мертвім спокої чорної ночі — початок умирання природи.
— Ну, де ж Наталка поділася? — питає Ольга.
Вона кличе дівчину й питається в неї.
— Так довго? — дивується вона. — Та за цей час можна про всі справи на світі переговорити.
Ми починаємо грати знову, але гра знову не вдається і Ольга збирається вже сама йти по Наталку, коли двері відчиняються й вона входить. Але якась погасла, притихла, безживна, зосереджена Наталка, якась зовсім не та, якою завжди є.
— Ми не будемо грати ! — каже вона, сідаючи.
Я пильно дивлюся на неї й не пізнаю. Що за раптова зміна? З ким це й про що вона говорила?
Наталка сидить недвижно й руки її зостаються лежати так само безсило на колінах, як вона, сідаючи, поклала їх.
Я не пробую заговорити з нею. Про що? Бачу, що сталося щось, і хочу вишукати момент, щоб встати й піти.
— Слухайте, — питає вона враз мене, — а що з тим, з підстріленим?
Чому це вона раптом про нього? Що сталося? Може, він втік? — з полекшою думаю я.
— З підстріленим? Нічого особливого! — обережно слідкую я за Наталкою. — Мовчить, як риба.