— А можна мені буде поговорити з ним?
— Вам? Поговорити?
Чому це й про що вона має з ним говорити?
— Він арештований, — кажу я. — Його можу я або зовсім випустити з-під арешту й тоді вільно говорити з ним кому завгодно, де завгодно й про що завгодно, або... Але-ж однаково вам не вдасться нічого довідатися від нього, бо він завзявся уперто мовчати.
— Вдасться — каже Наталка й раптом робить досадливий болісний рух: — І як я могла підстрелити його!
Я пильно дивлюся на Наталку, встаю, прощаюся й збираюся йти.
Коли я вийшов у сад і, зробивши кілька кроків від дому, потонув у непроглядній темряві алеї, мене раптом хтось швидко наздогнав й ухопив за лікоть.
Я здрігнувся.
— Вибачте, я, здається, трохи налякала вас. — Це була Ольга.—Слухайте, можеб ви залишилися у нас в домі й переночували, — шепотом говорить вона. — Дивіться — де-ж у таку темінь!
— Дякую. О, справді — така коротенька доріжка моглаб примусити мене аж переночувати у вас! Темряви я не боюся, а дорогу знаю на память. Дякую вам сердечно. На добраніч!
— Та ні, знаєте, такі часи тепер ! — каже Ольга, триваючи за руку мене й стоячи так близько, що я чув на собі дотики її високих повних грудей. — Проте — як знаєте, — ніби з образою в голосі, проговорила вона. — Щасливої дороги!
Ольга пішла, й я, повернувши в темну алею, попростав далі.
Я вже був кілька кроків від садової хвіртки, коли на перехресті двох алей почув, як раптом з обох боків наскочили на мене люде, й миттю, як кліщами, обхопили мої руки. Не встиг я отямитися від несподіванки, як ззаду на лице мені накинули хустку й здушили так сильно, що я навіть почув легкий хрускіт носової кістки. Одночасно я почув, як хтось швидко відчепив на мені ремінь з револьвером.
Тихо, без слів мене штовхнули наперед, і я, піддаючися сильному стиску рук з обох сторін, кудись пішов.
На дорозі (очевидно це була дорога) мене підвели ді воза (догадався я про це по пирсканню коней) і тихо запросили сісти. І коли я, стиснений з обох сторін дужими руками, сів, повіз рушив і кудись швидко поїхав.
— «Історійка ! — підстрибуючи від швидкої їзди, гірко подумав я. — Ну-ну.»
У мене стало ще гумору трохи поіронізувати над своїм положенням :
Та нема ліпше, та нема краще,
Як у нас, па Вкраїні...
Як довго й у якому напрямі везли мене — я не міг вбагнути, бо лице моє було обвязане хусткою. Їхали у всякому разі досить довго, бо тіло моє від скоків воза на вибоїнах і на корчах таки добре боліло.
Нарешті віз зупинився й з мене зняли хустку.
— Прошу злазити! — почув я перше, голосно сказане слово за всю дорогу.
Я зліз і озирнувся. І хоча було досить темно, звиклим до темряви оком я пізнав ту леваду серед лісу, ту блаженної памяти «Ракитну леваду», на яку ми заїздили колись з князівнами підчас дощу. Пізнав я її по повітці й шопі, які чорніли збоку купами серед нічної темряви.
Мене завели під повітку, попросили сісти на колоду й з усіх сторін обсіли мене. Було їх, тепер я роздивився, пятеро.
Кілька секунд тяглося урочисте мовчання. Нарешті один із тих що сидів напроти мене заявив:
— Пане сотнику! За стріл, який ви зробили в ногу невинного чоловіка, наражуючи його життя па смерть, ви відповідаєте тепер перед військовим судовим повстанським трибуналом, що сидить у повному складі перед вами. Мало того, що ви без усякої причини підстрелили його. Ви ще, користуючися тимчасовою владою коменданта, схопили його, вкинули до тюрми й вимагали якихось признань від нього. Вину вашу обтяжує ще та обставина, що, будучи старшиною гетьманської служби, ви збройно напали на безоружного офіцера повстанських військ, який був при службі, повнячи розвідку. Щоб не здавалося вам, що ви стали жертвою розбійного бандитського нічного нападу, заявляємо при цьому, що вас, як офіцера, судить трибунал, який складається виключно з самих офіцерів. Чи почуваєтеся ви до вини і, коли так, то що можете сказати у виправдання свого вчинку?
Все це, признатися, було таке несподіване, так мило несподіване для мене, що я деякий час сидів мовчки, не маючи змоги справитися з вражіннями.
Не знаю, як зрозумів моє мовчання предсідник суду (той, що говорив до мене, певне, був ним), але він додав:
— Вам вільно скористати по праву обжалованого з судової оборони. Член суду, поручник, що сидить праворуч вас, є вашим оборонцем.
Цс вже мене цілком розвеселило.
Я чемно вклонився й з приємною усмішкою, яку можна було почути в тоні мого голосу, сказав:
— Дуже дякую високому судові. Гадаю однак, що мені не доведеться покористуватися цією приємною можливістю з тої простої причини, що все, майже все, що я чув у обвинуваченні, ніяк не може стосуватися мене, як оскарженого, хіба що тільки, як свідка.