І я почав відкидати один по одному всі висунені проти мене тези. Перше, я не стріляв і, коли можу бути винним за стріл, то хіба тільки тому, що він був зроблений із мого револьвера. Друге, я не тільки нічого не знав, що чоловік, який зостався підстрелений кулею з мого револьвера, є невинний чоловік, безоружнпй чоловік, до того ще офіцер, а тим більше офіцер у чинній розвідці, а вперше ось тут чую про це, доказом чого може бути хоча б той факт, що на трьох допитах, які робив я, не почув я від нього ані однісенького слова. Навпаки, і сам вигляд, і поступовання потерпівшого могли дуже багато говорити про те, що малося діло з звичайним бандитом, яких тепер так багато на нашій землі й боротьба з якими є обовязком кожного, хто бажає добра свойому краєві. Ця остання обставина послужила причиною того, що я примушений був затримати йдержати під сторожею потерпівшого, що не тільки не може лягти в основу обвинувачення, а могло-б бути обвинуваченням проти мене, тоді коли-б я, як комендант, не зробив цього. Тепер, коли я знаю, хто є арештований, я не тільки почуваюся до обовязку негайно випустити його, а навіть до потреби висловити свій жаль і свої найщиріші перепросини за прикре непорозуміння. Єдине, що може бути притокою до обвинувачення мене з боку повстанського судового трибуналу — це те, що я є старшиною гетьманської служби, якого обовязком є берегти цілість держави, як і всякого повстанського й іншого офіцера чи козака, а не боротьба з людьми, які в інтересі народу стремлять до переміни форм державного правління.
Я скінчив і замовк.
І не міг не відчути, хоч і було темно, що слова мої зробили на суд велике вражіння.
— Ви заявили, що стріл не був ваш. А хто-ж стріляв, дозвольте запитати вас? — спитав по хвилині предсідник.
Я знав, я дуже добре тепер знав, що, назвавши імя правдивого винуватця пострілу, я ані трохи не зашкоджу Наталці.
— Стріляла одна із двох жінок, що були в саду її мною, в якої руках випадково був тоді мій револьвер, — сказав я й назвав Наталку.
Вражіння серед трибуналу було після цього ще більше, як після моєї першої заяви.
— Хто може потвердити ці ваші свідчення? — спитав предсідник.
— Як свідок, очевидно, я один, бо підчас стрілу було нас там тільки двоє.
Говорити більше не було про що. Предсідник встав і, перепросивши мене, закликав набік двох членів суду. Вони щось тихо поговорили і нарешті вернули на свої місця.
— Прокуратор і оборонець, масте щось запитатися? — звернувся предсідник до двох старшин, що сиділи побіч мене.
Оба відмовилися.
Тоді предсідник звернувся до мене:
— Суд вірить вашій старшинській заяві без перевірення ваших слів. Але він хоче почути з ваших уст одно: яке становище займете ви в разі всенародного повстання проти гетьмана? Чи будете ви із зброєю в руках боронити той уряд, при війську якого тепер служите?
— Ні при яких урядах я не служу, — сказав я. — Я служу державі. Ви, звичайно, захочете тіснішої відповіді на поставлене питання. Отже: в разі всенароднього повстання проти гетьмана активно виступати із зброєю в руках проти повстанців я не буду. Чи буду активно виступати по боці повстанців? Це инше питання. Думаю, що так. Все залежатиме від того, під яким гаслом повстання вибухне, й від цілого ряду инших обставин.
Предсідник оглянув членів суду.
Суд задоволений вашими поясненнями — урочисто сказав він, — й вважає вас вільним. Приватно члени суду перепрошують вас за ті неминучі неприємності, які ви могли мати підчас вашого затримання: вернутися до вашого відділу вам не доведеться: він уже цілий на боці повстанців. Можете вигадати які хочете причини вашого примусового залишення частини — то ваша справа — й виїхати цієї-ж ночі з нашого району. Холодну зброю можете затримати при собі.
Я запротестував. Члени суду також старшини й повинні зрозуміти, що такий спосіб виїзду подібний буде до моєї втечі. А втікати перед частиною я не можу. Я мушу бути в частині, мушу бачити її, взяти приговір про перехід її на бік повстанців і ще де-які документи, які-б виправдовували мене. Нарешті, я просто маю звичайний людський обовязок попрощатися з своєю частиною.
Мені признали рацію.
Вночі я приїхав з членами суду на село, взяв на руки приговір, попрощався з вишикованою сотнею й поцілувався на очах у всіх із Сидоренком.
Вязня я вже не застав у арешті.
Речі мої вивезли до поїзду й, коли поїзд уже відходив, один із старшин, оборонець суду, подав мені у вагоні мій револьвер.
Схід сонця застав мене вже далеко від місця постою і моєї сотні.