— Ну що, старий, тепер нам справді краще йти! — і повернув назад тією дорогою, по якій вони з такими труднощами йшли.
— Куди де ти — гик! — Ондатрику — гик! — ідеш? — прокричав Кріт у сльозах і занепокоєно закрутив головою.
— Треба ж відшукати твій дім, старий, — спокійно мовив Ондатр, — тож краще ходи зі мною, бо твій чутливий ніс у такій справі не завадить.
— Егей, Ондатрику, не йди, повернися! — закричав Кріт, зриваючись на ноги та поспішаючи за другом. — Кажу тобі, не роби цього! Ніч на носі, та й темно, хоч в око стрель, а тюпати далеченько, і сніг от-от піде! Ти… ти тільки не подумай, що це я так побиваюся… просто так вийшло, не дуже гарно з мого боку! Подумай про свою річку, про вечерю!..
— Нікуди вони не подінуться — ні річка, ні вечеря! — запевнив його Ондатр. — Кажу тобі, треба знайти те місце, хоч би я навіть блукав усю ніч. Тож не вішай носа, старий, ось тобі моя рука, і скоро ми знов будемо там.
Кріт сопів, просився, упирався, але Ондатр таки потягнув його за собою, безперестанку розважаючи жартами, дотепами, анекдотами, щоб підняти його дух і трохи вкоротити нелегку дорогу. Коли вони, на його думку, дійшли до того місця, де Кріт “затримався”, він суворо сказав:
— Усе, годі балакати. До справи! Потягни носом і скажи, що ти про це думаєш.
Вони пройшли ще трохи, не кажучи ні слова, і раптом Ондатр відчув через Кротову лапу, яку досі стискав у своїй, щось схоже на легеньке поколювання. Він висмикнув свою лапку, спинився і завмер, перетворившись на суцільний слух.
Хтось подавав сигнали!
Кріт на хвильку завмер нерухомо, і його задертий догори ніс легенько ворушився, щось винюхуючи у повітрі.
Коротенький ривок уперед… ні, не туди… знов заворушився ніс… ще ривок, і — повільно, але впевнено — він рушив уперед.
Ондатр, украй розхвилювавшись, ішов за Кротом як прив’язаний, а той, неначе сновида, перетнув пересохлий рівчак, проліз крізь живопліт і, далі покладаючись на своє чуття, пішов чистим полем, а над ними слабко мерехтіли зірки.
Аж раптом він кудись пірнув без попередження, але Ондатр був напоготові й собі подався за Кротом у нору, до якої безпомилково вів його ніс.
У тунелі було тісно й парко, тхнуло землею, і Ондатрові здалося, що минула ціла вічність, перш ніж він дістався кінця і зміг випростатися, потягнутися та обтрусити землю. Кріт креснув сірником, і при його світлі Ондатр побачив, що вони стоять посеред просторого приміщення, охайно підметеного й посипаного пісочком, а перед ними — невеличкі вхідні дверцята, біля яких збоку, над самісіньким дзвінковим шнурком готичними літерами написано: “Кротовий тупик”.
Кріт зняв із цвяшка на стіні ліхтаря, засвітив, і Ондатр, роззирнувшись навколо, побачив, що вони стоять посеред місця, схожого на передній двір. З одного боку від дверей стояла садова лавка, з іншого — газонокосарка, бо Кріт, який терпіти не міг безладу вдома, слідкував за тим, щоб інші звірі не прокладали нірок на його території, що неодмінно закінчувалися купками викопаної землі. На стінах висіли плетені горщики з папороттю упереміш із поличками, на яких стояли гіпсові статуетки Гарібальді та інших героїв Італії, інфанта Самуїла та королеви Вікторії. З одного боку двору простягався кегельбан, уставлений з боків лавками та столиками з круглими відбитками, як дві краплі води схожими на відбитки від пивних кухлів. Посередині знаходився невеличкий, обкладений мушлями круглий ставочок із золотими рибками. Із самісінької середини озера стирчало чудернацьке підвищення, також обсаджене мушлями й увінчане великою скляною посрібленою кулею, в якій усе відбивалося, як у кривому дзеркалі, що неймовірно потішало кожного, хто це бачив.
Кріт аж засяяв, побачивши ці дорогі його серцю предмети. Він спішно пропустив Ондатра в двері, засвітив лампу в залі та швидким поглядом окинув стареньку оселю. Геть усе в ній було вкрите густим шаром пилюки, а вигляд давно покинутого й занедбаного дому, до того ж тісного, крихітного та дуже небагатого, наганяв страшну нудьгу, і Кріт, затуливши обличчя руками, впав у крісло.
— Ех, Ондатрику, — розпачливо плакав він, — і навіщо тільки я це зробив? Для чого я привів тебе до цієї вбогої, холодної, тісної халабуди, та ще й у таку ніч, коли ти вже спокійно міг би сидіти в домі над річкою та відігрівати біля каміна закоцюблі лапи!
Ондатр не зважав на ці самоприниження впереміш зі скорботою. Натомість він походжав туди- сюди, відчиняв двері за дверима, обдивлявся кімнати, мисники, запалював лампи, свічки й наставляв їх усюди, де тільки можна було.