— Знаю, знаю, — кивнув Кріт. — А чого це Видра намірився чекати саме там?
— Здається, він починав учити Портлі плавати, — пояснював Ондатр. — На тій мілині попід берегом, де галька. Там же він учив його ловити рибу, там же малий Портлі піймав свою найпершу рибину, а потім дуже пишався. Малий любив це місце, тож Видра думає, що коли він вертатиметься, то звідки б не йшов (якщо вертатиметься взагалі, бідний малюк!), ноги приведуть Портлі до його улюбленого броду, а там, ти ж розумієш, і затриматися недовго, і просто загратися. Тож Видра щоночі ходить туди й сидить, покладаючись на випадок. Ти розумієш — на випадок!
Вони трохи помовчали, і кожен думав про одне й те ж: про самотнього, доведеного до відчаю звіра, який усю ніч сидить напоготові біля броду і чекає, що доля зглянеться на нього.
— Так-так, — озвався нарешті Ондатр, — гадаю, час подумати про сон. — Але сам навіть не ворухнувся.
— Ондатре, — сказав Кріт, — я не можу просто так піти й завалитися в ліжко, пальцем об палець не вдаривши, хоч, може, тут і справді нічим не допоможеш. Давай візьмемо човна та попливемо річкою вгору. Десь за годину зійде місяць, і тоді ми зможемо пошукати як слід. Принаймні, це краще, ніж просто піти спати, нічого не зробивши заради порятунку Портлі.
— Я й сам так щойно думав, — озвався Ондатр. — Так чи сяк, а спати такої ночі не годиться; та й світанок не за горами, і можна буде вивідати щось у “ранніх пташок”.
Вивели човна, Ондатр сів на весла і тихо погріб. Посеред річки стелилася ясна вузенька смуга, в якій ледь видно відбивалось небо. А попід берегом на воду падали тіні від кущів та дерев, здаючись такими ж твердими, як і самі береги. Кріт, що сидів на кермі, уважно вдивлявся в річкову темінь. Ніч, порожня темна ніч, рясніла неясними звуками: співами, щебетанням, шелестінням. Дрібна звірина, забувши про сон, завзято снувала туди і сюди, займаючись нагальними нічними справами, поки світанок не розжене на заслужений перепочинок. Сама вода дзюрчала голосніше, ніж удень, і булькання та хлюпотіння були різкішими та раптовішими, і Кріт із Ондатром повсякчас здригалися від звуків, які здавалися справжнісінькими живими голосами.
Чітко та рельєфно вимальовувався проти неба край землі, а в одній чверті він видавався особливо чорним супроти сріблястого сяйва, що розгорялося чимраз яскравіше. Аж ось нарешті понад крайкою землі, яка завмерла у чеканні, повільно та велично зійшов місяць, гойднувся понад видноколом, наче звільняючись від земних обіймів, та й полинув собі вгору. Звірі знову взялися оглядати всі поверхні — прилеглі луки, принишклі сади, водяне плесо — від берега й до берега. Усе навкруг лежало, наче на долоні, позбувшись таємничого покрову, відкрите й зовсім не страшне. Все було видно, як удень, і разом з тим інакше, ніж удень. їх вітали знайомі місця, вбрані в інші шати, неначе їм вдалося непомітно відлучитися, вдягнути чисті одежі і тихо повернутися назад. І ось тепер вони стояли, сором’язливо усміхалися й чекали, впізнають їх чи ні.
Прив’язавши човна до верби, наші друзі ступили до мовчазно-сріблястого царства і взялися обшукувати живоплоти, дуплясті дерева, яружки та струмки у них, не проминаючи і рівчаків та пересохлих річищ.
Скінчивши пошуки, вони сіли в човен, перепливли річку й так само, до останньої шпарки, обнишпорювали протилежний берег, а місяць, який спокійно й незворушно висів у безхмарному небі, як міг допомагав їм у цих пошуках, дарма, що до нього далеко. А там настала і його пора, й він знехотя спустився до землі, залишив їх самих, і знову річку та поля сповив серпанок загадковості.
Невдовзі все стало поволі мінятися. Прояснів небокрай, чіткіше окреслилися поля та дерева, міняючись просто на очах, скидаючи з себе серпанок таємничості. Пронизливо защебетала пташка, та знову замовкла. Дмухнув, зашелестівши очеретами, легенький вітерець. Кріт легко рухав веслами, не забуваючи уважно оглядати береги. Ондатр тепер сидів за кермом. Аж ось він схопився на ноги і став напружено до чогось прислухатися. Кріт здивовано поглянув на Ондатра.
— Вже нема! — зітхнув Ондатр, знову сідаючи на місце. — Це щось прекрасне, дивовижне й нове. Шкода, що скінчилося так скоро. Краще б я їх і не чув. Вони пробуджують якесь бажання, аж несила його терпіти, і тебе вже ніщо не цікавить, крім них — тих чарівних звуків, які усе життя слухав би. Ага, ось знову! — скрикнув Ондатр, весь перетворюючись на слух. Він завмер і довго мовчав, піддавшись невидимим чарам.