— Щурику! Дай мені трохи повеслувати! Будь ласка!
Щур, усміхаючись, похитав головою:
— Тільки не зараз, мій юний друже. Доведеться почекати, доки ти трохи навчишся. Це не так легко, як здається.
Кріт заспокоївся, але ненадовго. Його дедалі більше переймала заздрість до Щура, котрий веслував так вправно і легко. Якийсь біс під’юджував його, що він міг би робити це анітрохи не гірше. Він схопився і стрімко метнувся до весел. Щур, який мрійливо дивився на воду, нашіптуючи собі свої вірші, від несподіванки полетів зі свого сідала шкереберть, тільки ноги майнули в повітрі. А Кріт урочисто сів на його місце й самовпевнено змахнув веслами.
— Стій, дурню! — волав Щур на дні човна. — Ти ж не вмієш! Човна перевернеш!
Кріт завзято закинув весла назад і спробував з розмаху занурити їх у річку. Але
навіть не черкнув води, зате його ноги злетіли вище голови, а сам він опинився зверху на поверженому Щурі. З переляку Кріт рвучко схопився за борт і одразу — шубовсть!
— плюснувся у воду.
Перекинутий човен плив собі далі, а Кріт борсався у річці.
Ой, лишенько, яка ж вона холодна, та вода, ой, яка ж вона страшенно мокра! Як гидко вона зашуміла йому у вухах, коли він поринав усе глибше, глибше, глибше! Як привітно та лагідно глянуло на нього сонечко, коли він випірнув на поверхню, кашляючи й відпльовуючись! А який чорний розпач огорнув його душу, коли він удруге пішов на дно! Та ось чиясь міцна лапа схопила його за карк. То був Щур, і він напевне реготав — Кріт не почув, а відчув той регіт, він передавався через Щурові лапу та пальці до його — Кротової — шиї.
Щур схопив весло й миттю просунув його Кротові під пахву; далі зробив те саме з другим веслом, а потім, пливучи на спині, доправив свого бідолашного друга на берег й посадовив той безпорадний, розм’яклий згусток розпачу на сухому місці.
Витрусивши з нього воду й ретельно обтерши, Щур мовив:
— А тепер, друзяко, побігай-но по берегу — висохнеш, зігрієшся. А я пірну за кошиком.
І невдаха Кріт, мокрий і засоромлений, бігав та й бігав, доки зовсім висох; а Щур тим часом стрибнув у воду, догнав човна, перевернув і помалу притягнув свою плавучу власність до берега, потім пірнув на дно, щасливо видобув кошик з харчами і вибрався з ним на берег.
Коли всі приготування в дорогу скінчилися, Кріт, пригнічений і охлялий, сів у човні на своє місце біля стерна. І ледве човен рушив, він, затинаючись, сказав тихо й схвильовано:
— Щурику, мій благородний друже! Вибач мені за дурість і невдячність. Аж серце крається, як подумаю, що мало не втопив цей чудовий кошик. Авжеж, я справжнісінький йолоп. Змилуйся наді мною, прости... І будьмо знову, як раніше...
— Та чого вже там, хай йому грець! — весело відказав Щур. — Що таке маленька купіль для Водяного Щура? Я ж у воді буваю куди більше, ніж не у воді! Тож не бери собі в голову всякі дурниці. Краще послухай, що я скажу. Чому б тобі й справді трохи не пожити у мене? Оселя моя проста й скромна — не те що Жабині хороми, — але тобі буде зручно. Я створю для тебе затишок. Навчу веслувати й плавати, і невдовзі ти почуватимешся у воді так само вільно, як усі ми.
Щур промовляв так доброзичливо й щиро, що Кротові аж подих зайняло від зворушення, він не міг і слова сказати у відповідь, тільки змахнув лапкою сльозину, другу. А делікатний Щур відвернувся в інший бік, і Кріт незабаром заспокоївся. Він навіть добряче вишпетив двох куріпок, які дозволили собі кепкувати з його неохайного вигляду.
Коли вони повернулися додому, Щур запалив у вітальні камін й урочисто посадовив Крота в крісло навпроти вогню, приніс халат і капці й аж до самої вечері розповідав йому всілякі річкові історії, що особливо хвилювали таке сухопутне звірятко, як Кріт. Про греблі, про раптові повені, про стрибучу щуку, про пароплави, що викидають порожні пляшки, — у всякому разі пляшки летіли, і якщо вже летіли від пароплавів, то, слід гадати, ті їх і викидали; і про чапель — як чваняться ті, з ким вони зволили побалакати; про пригоди на берегах ручаїв, про нічну риболовлю з Видрою, про далекі прогулянки з Борсуком. А потім була вечеря — не вечеря, а розкіш!
Але скоро Кріт почав куняти, і уважливий господар мерщій відвів його до затишної спальні, де той уже за хвилину з насолодою заплющив очі у тиші й спокої, з приємністю відчуваючи, що зовсім поруч пестить підвіконня кімнати його новий незвичайний друг — Річка.
Той день став для змужнілого Крота тільки першим у цілій низці таких же чудових днів, і кожен з них був довший і цікавіший за попередній, бо довкола буйно квітувало літо. Він навчився плавати й веслувати, прилучився до всіх радостей і втіх, які дає бистра вода. Його чутливе вухо час від часу вже ловило дещо з того, що безугавно шепотів очеретові вітер.