Євгешка зліз на підвіконня. І зненацька застиг. Несамовито застукало серце.
— Що ти там робиш, Євгене? — ураз почув із суміжної кімнати батьків голос.
— Ні-чого…
Прислухався. Перечекав кілька хвилин. Батько знову заснув. Євгешка легко стрибнув на м'яку траву. Трава була холодна. Холодна земля. Пошкодував, що не взув черевиків. Дарма, не вертатись же за ними в хату.
Тихо відчинив двері в сарайчик. Але Капітан Капітанич почув хазяїна. Він весело заґелґотав. Євгешка присів і злякано замахав руками.
— Тихше! Тихше! Гусачок! Любий мій, хороший гусачок… Білий ти мій…
Гусак підійшов ближче, витяг шию і ткнувся дзьобом хлопцеві в коліна.
— Пробач мені, гусачок. Пробач, Капітан Капітанич! — схвильовано шепотів Євгешка. Він узяв мішок і?посадив туди свого улюбленця.
Незабаром Євгешка виходив з села. Капітан Капітанич сидів за плечима в мішку тихо, мабуть, вражений цією незвичайною подорожжю. Євгешка швидко йшов і поглядав на небо. Час уже світати, але хмари на небі, як чорна вовна. Здавалось, вони спускаються нижче й нижче, придушують землю волохатими грудьми.
Вийшов на поле. Ледве міг розглянути в темряві покручену стежку. Раптом зупинився і хутко озирнувся Хтось іде назирці за ним. Хтось іде, скрадаючись, як тихолапий кіт. Серце застукало хутко-хутко. Стояв і вдивлявся в темряву. Ні, нікого. Це тільки здалося. Г знову йшов. Минув степову криничку при дорозі. Зараз буде могила трьох. Тут поховано трьох комуністів, закатованих бандитами. Ледь сіріє білий мармуровий камінь на могилі. Зненацька зробилось страшно. Хмари чорні, задушливі, безмежне поле, ніч, могила, і він, Євгешка, один-однісінький…
— Капітан Капітанич! — ураз голосно обізвався хлопець.
Гусак мовчав.
— Капітан Капітанич! Тобі не страшно?.. І мені не страшно. Аж ніскілечки не страшно…
І після звуку людського голосу стало ще тихіше. Ще нижче спустилася задушлива навала хмар. І тоді, в цій застиглій тиші, впала перша важка краплина. Звідкілясь вихопився тривожним поривом свіжий вітрець і галопом, як вершник, помчав над ланом. Сполохано метнулось і зашелестіло жито. Сліпуче спалахнула блискавка, і гуркіт грому сповістив про початок нічної грози.
Ну, ніхто з вас тепер не позаздрить Євгешці! Ви знаєте, що таке горобина ніч? Чи будив вас серед ночі несамовитий гуркіт грому, вогненні блакитнокрилі блискавиці, глухий шум нічної зливи? Ви ховали в подушку голову, ви натягали на себе укривало, але, напевне, чули, як здригається від громових ударів будинок і люто хле-ще у вікна дощ…
На полі немає ліжка. І подушки немає. І укривала. Звичайного зонтика і то не знайдете. Немає на полі і дерева, під яким можна було б хоч трохи заховатись від зливи… Нічого немає, крім жита, пшениці й гречки. Але від цих рослин, як відомо, даремно сподіватися захисту від дощу.
Ось у такому становищі опинився Євгешка. Як тільки хлюпнула злива, він кинувся бігти. Чому? Куди? Однаково навколо не було жодного деревця, жодного затишного куточка. Повертатись до села? Туди не менш як чотири кілометри. До того ж Євгешка згадав, що блискавиця найчастіше ударяє в рухливі речі. Ні, від грози в полі не втечеш!
Хлопець скорився своїй долі. Він обрав горбочок, поклав собі на голову мішок з Капітаном Капітаничем. зігнувся, зіщулився, як заєць, і застиг. Мішок доводилось притримувати то однією, то другою рукою. На щастя, Капітан Капітанич не танцював на голові і сидів тихо, зачудований зливою.
Дощ лив безупинно. Блискавка сліпила очі, Євгешка цокотів зубами від холоду, він був мокрий, як сама вода. Але дивно — вперше він не боявся. Так, страху не було. Серце заполонила вщерть тривога — чи встигне він, чи не спізниться? До містечка лишалося чотири-п'ять кілометрів. На дорозі багнюка, не скоро переможеш оці кілометри…
Несподівано хлопець згадав, що коли взяти напрямок на Солоні хутори, то дорога скорочується вдвоє. Правда, на цьому шляху треба переходити через Лисичанський яр, і раніше цією дорогою ходити уникали, але недавно через яр зробили місток, а там, від Солоних хуторів, уже рукою подати до містечка…
Гроза швидко минула, в далині ще сердито грюкав небесними дверима грім, але дощ ущух. Євгешка схопився й рушив. Він тремтів від холоду, босі ноги місили липке багно, але швидка хода потроху розігрівала тіло; почало прояснюватись, стало веселіше. Ось зараз, тільки спуститися узгір'ям, буде і яр, і місток. Але що це таке шумить? Вода! Напевне, вода. Еге, та це ж у яру!
Чорний глибокий яр перетинав дорогу. На дні його з грізним ревом мчався потік. У передсвітанковій сутіні Євгешка розглядів сиві гребені піни. Здається, вся злива скотилася з ланів сюди, у цей яр. А де ж місток? Ось польова нев'їжджена дорога підбігає просто до глиняної кручі. Ось тут стоять стовпи. І на тому боці стовпи.