— Щоб пощадити кров і життя країни, треба пошукати більшої безпеки, — сказав єпископ.
— А ти, Здику? — запитав князь.
— Я такої самої думки, — відповів Здик, єпископ Оломоуцький.
— А Даниїл? — запитав князь.
— Такої самої, — відповів старший священик Даниїл.
— А ти, високоповажний Болеміле? — запитував далі князь.
— Я вже сказав, — відповів Болеміл. — Дбай, високий пане, щоб ця війна тривала недовго. Лихо криється в тому, що сталося у Вишеграді, а саме: вдалися до виборів, як удавались до виборів ще за життя твого батька. Що тоді сталося, мало знову статися, і таки сталося. Вмирущий Собеслав знав усе, бо сказав: Начерат не переможе Владислава. Хапайся за кожен засіб, який збільшить певність твоєї перемоги над ворогом.
— А ти, Любомире? — знову запитав князь.
— Шукай більшої безпеки для країни, — відповів Любомир.
— Дівіше? — запитав князь.
— Я кажу так, як Болеміл, — відповів Дівіш.
— А що каже Хотимир? — запитав князь.
— Хотимир каже те саме, — пролунала відповідь.
— А Вшебор? — запитав князь.
— Я кажу так, як мої друзі. Спробуй із силою одним ударом покласти край війні, — відповів Вшебор.
— А Юрик? — запитав князь.
— Люди, які підняли зброю проти нас, прагнуть грабувати, — відповів Юрик, — тому вони вже й склали документ, у якому сказано, що їм має дати князь за допомогу. Тому вони хапаються за кожен засіб, щоб досягти своєї мети, як уже показала сьогодні їхня зрада. Проти таких людей важче боротися, ніж проти чесних супротивників, бо обидві сторони вдаються до різних засобів. Тому я й кажу, як Болеміл: обирай шляхи найбільшої безпеки.
— А що скажете ви, мої інші давні радники? — запитав князь.
Мілота, Божебор, абати і Бартоломеус висловилися за більшу безпеку.
Преда також схилявся до безпеки.
— А ви, князі, я запитую вас тільки тепер, бо ви ще молоді? — звернувся великий князь до братів.
— Я за більшу безпеку, — відповів Дипольд.
— Я за завтрашню битву, — мовив Генріх.
— А ви там далі? — запитав князь.
— За завтрашню битву, — гукнув Звест.
— За завтрашню битву, — гукнув Юрик, син Юрика.
— За завтрашню битву! — крикнув Бенеда.
— Завтра битва і певна перемога! — вигукнув Одолен.
— Завтра битва, завтра битва! — загукали численні молоді голоси.
— Добре, — кивнув князь, — ви хочете битви і славної перемоги або славної смерті. Я промовляю перед вами як такий самий лицар, що й ви. Ви можете позбутися свого життя, а я як князь не можу позбутися вашого життя і поставити під ризик спасіння країни. Ми підемо в наше захищене місто Прагу, де стоїть князівський престол, ще більше зміцнимо мури навколо міста й навколо нас і спробуємо отримати підкріплення, як ми завжди спромагались отримувати. Коли ми матимемо потугу, щоб піти на останню і вже впевнену битву, тоді й рушимо на ворога і спробуємо вирішити суперечку, але вирішити на нашу користь. Ви, мої молоді хлопці, показуєте тут велику сміливість, але вам треба загнуздати її і послухати ради старших, що теж сміливі, а до того ж ще й мудрі.
— Так буде добре! — схвалив Болеміл.
— Це добре, — мовив і Оттон, єпископ Празький.
— Тож так і чинімо, — сказав Здик, єпископ Оломоуцький.
— Так і чинімо, — притакнув Любомир.
— Постарайтеся вночі кілька годин поспати, — порадив князь, — а потім, коли ще не розвидниться, ми вирушимо, будемо дотримуватись наказу. А тепер ще одне. В мене тут приготували невеличку вечерю, та ще й вина трохи є. Хто хоче поділити її зі мною, той буде бажаним гостем. А тепер, панове, я дякую вам за поради.
Люди почали розходитись.
— Поведіть мене, — попросив Велислав. — Я не годящий ані для ради, ані для битви.
Двоє чоловіків повели його геть.
Вітіко пішов до своїх людей. Ровно, Діт, Озел та інші також пішли до своїх лісових людей.
А великий князь, порадившись із проводирями, пішов ще до воїнів. Ішов уздовж усього табору, оглядав людей, розмовляв із ними, втішав поранених, підбадьорював інших. Коли підійшов до Вітіко, той розставляв своїх людей.
— Вітіко, — мовив князь, — ми ще розрахуємось, власне, за сьогоднішній день. — Потім князь звернувся до людей: — Лісові люди, саме ви вберегли нас сьогодні від поразки. Я кажу вам велике спасибі. Я хочу закарбувати в пам'яті ваші обличчя, щоб я впізнавав їх, коли побачу знову. Коли ми покладемо край цій війні, я згадаю про вас, і ви аж ніяк не побачите в мені невдячного князя.