Хати Сухдола лишалися щораз далі позаду, мури Радбаржу, що спершу видніли на півночі, тепер можна було помітити тільки на півдні, військо поволі наближалося до лук Волешеца.
Вершники, які оглядали місцевість, повернулися й доповіли, що ніде не бачили жодної людини, що поля не оброблені, худоби немає, та й ворогів не видно.
Сонце вже піднялося над Моравією і Богемією і осяяло військо. За клубами диму, які піднімалися на сході, можна було здогадатися, що вороги перебувають десь на тому місці, де починали битву, а далекі дими свідчили, що дехто, можливо, вже повертався назад до Моравії.
Військо підійшло до села Волешеца, що було безлюдним, і пройшли по ньому. Коли останні хати лишилися позаду, подали знак для першого перепочинку. Поставили кілька наметів, а здебільшого люди лише розійшлися обабіч від шляху та посідали. Лісові люди підійшли до складеного насухо муру, що тягнувся вздовж поля. Дехто сів на каміння муру, дехто під муром на невисоку весняну траву луки поряд із полем. Князь, що обіцяв годувати їх, тепер виконував обіцянку. Підійшли носії та під'їхали вози з мішками копченого свинячого м'яса, хлібом із ячменю та жита, грудками сиру і шматками засоленого м’яса. Привезли й бочки з напоями, здебільшого з чистою водою, набраною з холодного джерела. В деяких бочках було пиво і питний мед. Лісові люди спершу освіжилися напоями: водою, пивом, медом. Потім подіставали з торб ложки, ножі та посуд, який вважали за потрібне взяти з собою в похід до Праги. А далі вже їли, знову пили і насолоджувались коротким відпочинком. Рештки харчів знову позбирали в мішки. Цієї миті до лісових людей під’їхав Якоб, слуга з Митини, на своєму кульгавому гнідому коні. Про нього нічого не знали, а під час битви про нього ніхто й не думав. Якоб розповів, що брав участь у битві і що йому влучили списом у щоку. Він, проте, боронився, а потім квапився за військом, щоб наздогнати його. Вітіко оглянув рану й побачив, що вона незначна. Потім дав Якобу їсти зі своїх припасів, дав паші й загнаному коневі.
Як минув час перепочинку, засурмили ріжки, даючи знак рушати. Оповісники лісових людей користалися для таких сигналів рогами цапів.
Військо стало в колону й рушило далі.
Потім перепочивали ще двічі, а ввечері розташувалися табором на широкому полі, де не було ані дерев, ані хат, а за цих воєнних часів воно було ще й не засіяне. Поставили намети, визначили межі табору, виставили варту, послали розвідників. Потім розпалили багаття, доглянули себе, приготували місця для ночівлі. Воїни насолоджувались міцним сном, як і минулої ночі. Аж до ранку в таборі й навколо табору було тихо.
Другого, третього й четвертого дня військо рухалось так, як і першого дня.
На п’ятий день Владислав зі своїм військом підійшов до Праги.
Очі всіх воїнів прикипіли до міста. Перед високим лісом на горі Петржин здіймалися вгору світлі мури, які перебудував Собеслав, поставивши ще й башти, за мурами височіли будівлі: церква Святого Віта, церква Святої Богородиці Марії, церква Святого Георгія, княжий замок, Єпископська вежа, священицький дім, будинки урядовців і ще багато інших невідомих споруд. А між воїнами і містом, до якого вони мали ввійти, тягнулося видовжене правобережне передмістя Праги. Перед передмістям тиснулися незліченні люди, прагнучи побачити князя і його військо. Дехто виліз навіть на покрівлі й дерева. А попереду всіх людей стояла княгиня. Поряд із нею стояли двірський суддя, камергер і міський урядник, яких не можна було брати на війну, стояли кмети, що їх князь поставив старшими над правобережним і лівобережним передмістями, стояли заступник камергера, стольник, чашник, єпископи, благочинні, сторожа і священики; стояв Гуґо, старший священик Вишеградського замку, зі своїми священиками, а також кмет цього замку і можновладці та лицарі, які мали дбати про захист Праги. Княгиня та всі інші, хто стояв коло неї, привітали князя і його військо.