Князь подякував за вітання, княгиня та її почет посідали верхи на коней, і князь у супроводі двору й народу повів своє військо по довгих вуличках передмістя повз людей, які тиснулися обабіч, і вивів на широку луку між передмістям і Вишеградом, на тій луці влаштовували ярмарки.
Там князь наказав війську стати табором, а сам із княгинею, єпископами, священиками, лехами, військовими проводирями і загоном воїнів поїхав до замку. Дівіш поїхав до себе додому, щоб ночувати там, так само й Болеміл. Любомир пішов до дому свого роду, так само й Ктибор, Хотимир, Немой, Преда та інші. Єпископ Здик пішов зі своїми священиками та людьми в дім єпископа Празького, та й Божебор зі своїм почтом теж подався туди. Вітіко прийняли в домі священика з церкви Святого Віта. В двох маленьких кімнатах поряд із ворітьми він знайшов місце для себе і своїх слуг Раймунда і Якоба, дали йому й місце в стайні для коня.
Наступного дня, тільки-но розвидніло, Владислав віддав численні накази. Перший стосувався небіжчиків, яких треба було доправити до місць поховання, другим наказом він поділив військо на підрозділи, щоб вони покинули ярмаркову площу й перебралися в місто в призначені для них приміщення. Потім князь розіслав розвідників, упорядкував поділ на робочі ватаги, мури, де була потреба, треба було зміцнити і вдосконалити. Далі князь розіслав по країні оповісників, які мали казати воїнам готуватися до приходу в Прагу й заготовляти харчі; і, нарешті, князь послав свого брата Генріха в Будишинську землю, щоб завербувати там людей для допомоги.
Під вечір повідомили, що вже все готове для поховання небіжчиків. Князь подався на ярмаркову площу, де виставили їх. Навколо тіл тиснулася юрби народу і купа священиків. Пустимир у чорному оксамитовому вбранні лежав на возі, накритому чорним оксамитом, його мали завезти до Дудлебів. Смиренний священик із Дудлебів став перед возом навколішки й молився. Сміл і обидва його сини лежали на трьох возах, накритих зеленим гаптованим сріблом оксамитом, були вдягнені в темно-зелені оксамитові вбори зі срібними прикрасами, мали білі пір’їни на шоломах, а поряд із кожним яснів оголений меч; тіла мали завезти до Дечина. Даліміла в бурому вбранні з золотими прикрасами його родичі мали завезти до Домажліце. Свена, цього великодушного чоловіка, чий цвинтар був у Моравії, мали набальзамувати різними засобами й покласти до склепу в церкві Св. Марії, щоб після війни його можна було поховати на батьківщині. Решту полеглих воїнів мали ховати в Празі. Єпископ Празький Оттон, єпископ Оломоуцький Здик, Петер, абат із Бржевнова, Ґезо, абат зі Страгова, абати з Кладрубів і Вілімова, священик Даниїл і багато інших священиків справляли заупокійні обряди. Єпископ Оттон, поблагословивши всіх, виголосив проповідь, а коли скінчив і всі вже хотіли розходитись, чимало зі сльозами на очах, князь проказав:
— Бойові побратими полеглих, чоловіки та жінки, юнаки та дівчата, які люблять країну, ніколи не забувайте тих, хто загинув за рідну землю!
— Вони ніколи не забудуть! — озвалися численні голоси.
— Так, ми ніколи не забудемо! — озвалися інші.
Надто багато чоловіків підходили до тіла військового проводиря Бена, щоб попрощатися з тим, що так скоро після з’їзду у Вишеграді був змушений розпрощатися зі своїм життям.
Потім усі розійшлися, а небіжчиків повезли до місць поховання.
Уранці наступного дня воїни з ярмаркової площі, а також ті, які досі ночували в передмісті, почали заходити в замок, який здебільшого називали містом Прагою. Вони йшли довгою вервечкою по дерев’яному мосту, зайшли в міську браму, а потім піднялися в місто, побачили всі високі та пишні будівлі, які стояли там неподалік від князівського престолу.
Воїнів у місті поділили, кожен підрозділ отримав місце свого перебування.
Князь надав Вітіко право командувати всіма лісовими людьми, які на горі Високій добровільно стали під його руку.