Отак лісові люди говорили проміж себе про все, що було навколо них.
Часто хтось один, а то й кілька ходили до своїх товаришів, про яких піклувалися черниці, і втішали бойових побратимів.
Якось Себастьян, швець із Плани, попросив, щоб Вітіко дозволив йому піти додому і взяти звідти потрібні йому речі, він уже й повернеться на той час, як у ньому виникне потреба.
— Ти знаєш, що казав князь? — запитав його Вітіко. — Кожен може піти, отож іди.
Себастьян пішов берегом униз, перейшов міст, проминув передмістя, а потім і Вишеград.
Після тривалої відсутності повернувся розвідник Владивой, що їздив із вершниками далеко в глиб країни.
Князь зібрав військових проводирів. Мав прийти Владивой і розповісти свої новини. Він заговорив перед зборами:
— Високі панове! Ми проїхали великим колом аж до Моравії і повернулися іншим шляхом. Вороги відступили від гори Високої, але зміцнили там свій табір, упорядкували й поділили людей. Вони почали збирати всюди найрізноманітніші знаряддя для облоги й будувати нові, досі ще ніколи не бачені, їхнє число ще невідоме, і вони метають каміння набагато далі, ніж бачили досі на війні. Вороги посилають загони вершників та окремих людей по всій країні й вербують до війська, обіцяють якісь нагороди, що їх дасть новий князь; кажуть, що найбагатші й найвеличніші пани коло Конрада, тож кінець аж ніяк не може бути непевним. До них щодня линуть цілі юрби, і військо всякчас збільшується. Але люди в селах стоять за нас, кажуть, що, коли князі та пани розіб’ють великого князя Владислава, тоді спрямують усю свою потугу і насильство проти країни й загребуть собі все, живучи, як їм заманеться. Деякі жупани, які не в Празі, нападали на ворожі загони вершників, розбивали й розганяли їх, доходить до боротьби між деякими малими людьми і моравськими загонами, а мандрівні ремісники, що вийшли з Праги, нападають на ворогів, де тільки бачать їх. Така часткова війна точиться мало не в усій країні. Ледацюги, які ні до якого князя не належать і шукають лише здобичі, тиняються навколо й нападають на кожен загін, що слабший від них, і заявляють, мовляв, вони друзі кожного, хто сильніший від них. Поля між ворогами і Прагою занедбані, села здебільшого покинуті.
Погукали Іпоха, ще одного розвідника, і він розповів те саме. Та й третій нічого не змінив. Тоді вже озвався князь:
— Нехай буде ваша ласка, панове, прийти завтра, сімнадцятого дня місяця травня, з самого ранку, до великої зали на раду. Запрошую всіх, хто керує військом.
На світанку наступного дня зібралися всі запрошені й умостилися навколо довгого столу. Коли вже розсілися, прийшов князь у коричневому вбранні й темно-коричневому шоломі. Його тулуб прикрашала кольчуга, а на поясі висів меч. Поряд із ним ішов брат Дипольд, позаду виднів почет воїнів. Коли всі зайшли, двері зачинили, почет став під дверима. Князь із братом пішли до верхнього краю столу і сіли. За мить Владислав підвівся, встали і всі присутні. Князь зняв шолом, привітався й заговорив:
— Ласкаво просимо, панове країни, ти, Дипольде, єдина присутня тут парость роду Пржемисла, ви, єпископи, абати, старші священики і священики, ви, лехи, жупани, проводирі, і ви, кмети моїх передмість! Прошу, сідайте.
Усі посідали.
Князь поклав шолом на стіл, стояв і казав далі:
— Дійшло нарешті до того, що ми радимось, як позбутися клопоту, який виник у нашій країні, і доходимо постанови, яка всім буде люба і яку всі охоче виконуватимуть. Ви почули новини, що діється в країні і що робить ворог, і ще обдумаєте їх. Я благав всемогутнього Бога, щоб він напутив мене, підказав щось безперечно побожне. Розмовляв я і з багатьма прозірливими і добрими людьми, які зібралися тут. Ви теж піднесіть свій дух до Господа і розмовляйте один з одним. Тепер ми доведемо справу до кінця. В лютому 1140 року з’їзд панів Богемії і Моравії обрав мене у Вишеграді князем цих земель. Дехто з присутніх тут людей обирав мене, інші — ні, бо думали про свою обіцянку Собеславу. Згодом вони визнали мене і стали служити мені. Та й Собеслав на смертному одрі радив своєму синові Владиславу скоритися мені. Отак утвердилось право і я княжив два роки без ніякого спротиву. Але частина тих людей, які обрали мене, знову обрали собі нового князя. Вони зібрали військо й рушили на нас. Ми пішли їм назустріч. На горі Високій не пощастило остаточно все вирішити, бо нам перешкодила зрада в наших лавах. Ми пішли до Праги і стали перед святим престолом Пржемисла. Вони будують різноманітні бойові знаряддя, щоб дотягтися до престолу. Я казав, що ми будемо боротися всіма засобами, спираючись на нашу прозірливість і мужність, а ви на горі Високій казали, що для країни треба обрати шлях найбільшої безпеки і найшвидшого вирішення справи. Я в цьому місті казав, що ми порадимось про засоби, коли точно все знатимемо. Сьогодні настав день порадитись про засоби і пошукати шлях найбільшої безпеки і найшвидшого вирішення. Ще на горі Високій пролилося багато крові нещасних і невинних людей, а тепер знову проллється багато крові в легковажній, злочинній, непотрібній і несамовитій боротьбі, ще до битви знищили багато майна і нищитимуть далі. Тепер навіть годі з’ясувати, які злидні, пустка і розпуста ще можуть запанувати. Сміливі та мужні серця в цих мурах будуть довго чинити опір, перше ніж ворог зайде в місто. Можливо, навіть вороги, виснажені часом і стражданнями, будуть змушені припинити облогу і покинути місто. Але війна на цьому не скінчиться і на шлях найшвидшого вирішення ми не ступимо. Число ворогів набагато більше за наше. Хоч яке завзяте наше військо, воно, навіть якщо переможе на бойовищі, однаково не забезпечить швидкого вирішення. Мій брат Генріх приведе воїнів із Будишинської землі, але їхнє число буде недостатнім. Ми могли б вербувати людей у країні, але ж вороги теж вербують, а лихо тим часом триватиме й далі, бо вербування забере багато часу. Тож моя така думка, що тепер нам потрібна допомога ззовні. Мій шваґер Леопольд, син Леопольда, маркграфа Австрійського, привів би її, але ж ви знаєте, що він помер коло Альтайха в Баварії після війни, яку так успішно провадив проти Віттельсбахів. Його брат Генріх, ще один мій шваґер, знову воює за Баварське герцогство. Але є ще мій шваґер, Конрад, німецький король, єдиноутробний брат моєї дружини Ґертруди, що разом із ним походить від Аґнеси, доньки нещасного імператора Генріха. Цей імператор Генріх допомагав і моєму дядьку Борживою проти його бунтівливого сина Генріха. Я послав людей до короля Конрада. Він із любові до своєї матері Аґнеси, з любові до своєї сестри Ґертруди, з любові до свого діда, небіжчика імператора Генріха й з удячності до Богемії приведе загони, які повинні стати у великій пригоді. Ви, любі друзі та бойові побратими, лишайтеся в місті і відбивайте ворога від мурів, а я з нечисленним почтом, що аж ніяк не ослабить вас, поїду до Конрада, вербуватиму ще по дорозі і повернуся з його воїнами і тими, кого завербую в країні, і дам тут перед мурами битву. Вороги можуть за кілька днів бути перед цією горою, тож не слід чекати, щоб вони перешкодили нашим діям. Я сказав своє слово і прошу панів країни висловити свою думку.