Сказавши, Болеміл не менш повільно, ніж підводився, опустився на своє місце. Одразу після нього ніхто не зголошувався говорити, чоловіки розмовляли між собою.
Потім Дівіш подав знак, що хоче сказати слово, і, коли вщухли розмови, заговорив:
— Я на з’їзді у Вишеграді обстоював Владислава, сина Собеслава. Але Владислав відцурався свого права, а Конрад не має ніякого права. Владислав, син нашого передостаннього лагідного князя, тепер великий князь і має право, і ми боремось за це право. Якщо при цьому, як сказав Божебор, ми жертвуємо своєю кров’ю і кров’ю наших ближніх, та ще й своїм майном, ми не повинні жертвувати кров’ю ще й тисяч інших людей, які не знають, за що точиться боротьба, і кров цих тисяч інших людей тече як кров невинних, їхнє майно знищують, наче майно переслідуваних, тож вони стогнуть так, як ще ніколи в своєму житті. Щоб це лихо не стало ще тяжчим і не тривало довше, йди, високий князю, до Конрада, і він допоможе. А потім я скажу, як Болеміл: треба вжити заходів, щоб уже ніколи не було чвар поміж синами Пржемисла.
Дівіш, доказавши, сів, і після нього промовляв Любомир:
— Позаяк високого князя обирали з двома думками, — першою думкою, спрямованою на добробут країни, і другою — наміром обрати його замість молодого князя, який видавався надто веселим і пустим, щоб уміти правити й керувати, — те, що сталося тепер, мало статися неминуче. Ці дві думки треба відокремити одну від одної. Ми обстоюємо кращу думку про добробут країни і право князя. Якби перемогла друга думка, ми б не мали ніякого князя, а мали б владу багатьох окремих людей, і суперечки годі було б вирішити. Через те ми повинні вирішити теперішню суперечку. Такі суперечки приходять, наче буря, приносять горе та лихо, які потім треба терпіти. Батьки втрачають синів, діти втрачають батька, шляхетна жінка вдовіє, стара мати переживає молодого сина, а Господній дар — любов поміж кровних родичів — розбивають у друзки. Я не кажу про втрату майна, бо майно може знову з’явитись у людини, а втрачену кров утрачено назавжди. Щоб лихо не стало ще тяжчим, а внаслідок перемоги ворога — таки справді тяжким, треба хапатися, щоб швидко покласти край, за всі наявні християнські засоби, а тоді вже підступати до закону про наступність. А щоб мати допомогу, поширюйте святу віру, щоб люди приборкували себе і не думали про неправедне. Тож я кажу так, як і багато людей, які знали, що станеться, і готувались до того, що прийде.
Після цих слів Любомир знову сів, натомість піднявся Ктибор і заговорив:
— Якщо вороги, що тепер підступають до наших мурів, потраплять у місто, вони заберуть уже все: дружину і дитину, майно і добро, і ми будемо пропащі. Подумайте над цим.
Після нього підвівся кмет правого передмістя і мовив:
— Високий пане, я був ще при тому, як князь Борживой напав на Прагу, воюючи з твоїм добрим батьком, і тоді багато людей однієї крові стояли одні проти одних, відбувались нечувані речі, такі страхітливі, що старі виривали собі волосся, а жінки проклинали своє тіло за те, що народилося. Високий пане, йди до ясновельможного короля Конрада, тим часом ми боронитимемо місто ціною свого життя, щоб жоден камінь не потрапив до рук ворога. А тоді з’явися й порятуй усе, щоб не сталося ще тяжчого лиха.
— Атож, великого лиха не повинно статися, вони не повинні прийти! — загукали численні голоси.
Кмет знову сів. Тепер зі свого місця вдруге насилу підвівся старий Вшебор і мовив:
— Я старий чоловік і вже мало що годен зробити, не можу я й сказати, які інші засоби, крім чужинців, допоможуть нам, і чому вони прийдуть неминуче, як сказав Болеміл, тож я погоджуюсь, але нарікаю.
Старий намагався сісти, аж тут знову підвівся Божебор:
— Я теж нарікаю, але не погоджуюсь. Якщо те, про що ви говорите, річ неминуча, вона все-таки погана, а я не хочу сприяти появі поганого.
— Не починай розбрату! — застеріг Звест.
— Ти породжуєш сварку! — дорікнув Одолен.
— Ніякої незгоди, ніякої незгоди! — загукали численні голоси, і частина чоловіків скочила на ноги.
Князь махнув рукою. Коли гармидер мало-помалу вщух, запитав, хто ще хоче виступити.
Не хотів ніхто.
За мить князь підвівся і вирік:
— Тут кожен має свободу говорити, як думає його серце. Ніхто не повинен казати, буцім я не слухаю своїх радників, але слід казати, що я не корюся насильству своїх радників. Той, кого ми закликаємо в нашій теперішній боротьбі — не чужинець. Це брат, що йде до любої сестри, шваґер і товариш, що йде до шваґра й товариша. Таж так заведено в людей, що людина людині, сусід сусідові і товариш товаришеві допомагають. Якщо горить чийсь дім, йому допомагають ті, хто живе поряд із ним. Настануть часи, коли народи вже не будуть окремі, як окремі тепер, а будуть як людина і людина, сусід і сусід, товариш і товариш. Той, чиєї допомоги я потребую сьогодні, потребуватиме моєї допомоги завтра. Було б краще, якби ми самі могли загасити наш дім, що горить, але, поки ми приготуємось гасити, він згорить. Мені дійшли до серця слова, які казав Болеміл, що брав участь у попередніх війнах, а тепер знову воює в цій теперішній, які казав Любомир, що це треба витерпіти, і які казав мій кмет, розповідаючи про те, що діялось, коли мій батько був змушений боротися за князівський престол. Я закликаю: нехай Бог боронить, щоб такі страхіття знову ставалися при мені. Конрад прийде в наш край. Я поєднаю своїх людей із його людьми, і я, князь, буду провадити битву. Потім Конрад забереться геть, а ми подумаємо, як створити перешкоду, щоб такі чвари стали неможливі. А ти, Божеборе, дій, як думаєш, та й кожен, хто хоче цього. Сиди в своїй садибі чи де хочеш, поки все минеться, а потім приходь до мене, якщо матимеш бажання, і я подам тобі руку. А що стосується наших думок, я на третю годину пополудні знову запрошую вас до цієї зали, щоб ми діяли далі. А тепер хай каже слово кожен, хто надумався говорити.