— Тож ідіть до нього, Мазе Альбрехте і Захаріє, скажіть, що ми просимо його зайти ненадовго до нас, — звелів Вітіко.
Обидва пішли й невдовзі повернулися з Ровно, і Вітіко звернувся до нього:
— Ровне, ти чув у залі, що я маю їхати з князем. Вельмишановний владико, я б хотів, поки мене не буде, довірити тобі захист і провід тих, хто на горі Високій обрав мене за свого ватажка, і я б хотів попросити тебе перейняти цей захист і провід. Мої люди згодні.
— Так, ми згодні, — підтвердили численні голоси.
— Мої любі земляки! — озвався Ровно. — Ми сусіди, ви знаєте мене і моїх близьких та підлеглих, а мої близькі та підлеглі знають вас. Ми завжди одні одним тільки добра бажали. Я охоче зроблю те, про що просить Вітіко. Якщо ви, поки він повернеться, хочете бути з моїми людьми, ми будемо триматися разом і допомагати одні одним, коли вороги підійдуть до міста.
— Авжеж, поки повернеться! — схвалив коваль.
— Поки повернеться! — повторив Філій.
— Поки повернеться! — залунали численні голоси.
— Чудово, — радів Захарія, — тепер ми, Озел та інші стоятимемо разом!
— Тепер усе гаразд, — підсумував Вітіко. — Ламберте, Авґустине, Урбане, ви їдете зі мною, споряджайтеся, і за годину після півночі приходьте до мене. А ви, люди, будьте міцні та дужі, коли з’являться вороги, якщо вам доведеться оборонятись на якійсь ділянці, змикайте лави.
— Як склепане залізо, — запевнив коваль, — тож вони відокремлять нас не більше, ніж на горі Високій від діда, що сидів у паланкіні!
— Атож, нехай тільки спробують! — почувся голос наче від землі. Вітіко глянув і побачив скрипаля Тома Йоганнеса, що сидів на отесаному камені.
— Тож ти знову у веселому настрої й при здоров’ї? — запитав він.
— Еге ж, — відповів скрипаль, — я вже майже одужав, але веселощі мені вже минулися. Поглянь, як я змінився, немов вітер вивернув кущ шипшини.
— Та й вивернутий кущ знову розцвітає, — втішив його Вітіко.
— Бо це дурень, що в будь-якому вигляді цвіте, — мовив скрипаль. — Мої руки — наче кутник у столяра Давида, я вже не зможу грати на скрипці, а якби я, щоб помститись, взяв спис, то був би змушений стати боком, щоб метнути його.
— Вони й без твого списа отримають відплату, — запевнив Вітіко, — а ти повинен щось придумати, щоб, коли настануть радісні дні, твоя скрипка, як і завжди, знову заспівала на зелених луках.
— Щоб навіть ворони та сойки утекли, — заперечив Том Йоганнес.
— Пильнуйте його, щоб із ним нічого не сталося, — порадив Вітіко.
— Ми подбаємо, — запевнив коваль, — і з нашої здобичі, яку принесуть вороги, дамо йому щось. Він навіть думки не мав піти додому.
— Бо хочу зачекати, що станеться далі, й не хочу бути десь далеко, коли князь даватиме своїм людям нагороду, — відповів Том Йоганнес.
— Тобі, Томе, теж дадуть нагороду, — запевнив Вітіко, — а пораненим буде особлива дяка.
— Тобто якщо вони самі нічого не здобудуть, — зітхнув скрипаль.
Вітіко ще розмовляв зі скрипалем Томом Йоганнесом, як прийшов Себастьян, швець із Плани.
Земляки сміялися, гукали й вітали його. Він мав на плечах плетений кошик, наче жінки, які несуть щось на ринок.
— Ти вже тут? — здивувався Вітіко. — І що ж ти приніс нам?
— Там усі в доброму здоров’ї, — озвався Себастьян. — Мартін і Люсія вітають вас, померло тільки дві жінки, причому одна не з нашої парафії, я подолав шлях туди і назад за десять днів, а в Бреттермельхіора рана на нозі. Я приніс чоботи, онучі та інші потрібні речі, приніс для себе шкурки куниць і тхорів.
— Навіщо тобі ті шкурки? — запитав Вітіко.
— Тутешні шевці зшивають шкурки і виготовляють дивовижні речі, — відповів Себастьян. — Гарненькі чобітки, шапки, чохли, бахрому до поясів, тож і я хочу цього навчитися, щоб потім у Плані виготовляти такі коштовні речі.
— Ти обрав трохи непідходящий час для навчання, — відповів Вітіко. — Занеси свої шкурки в безпечне місце і ставай до своїх людей.
— Я робитиму все, що треба, — запевнив Себастьян і сів поряд зі скрипалем Томом Йоганнесом на ще один отесаний камінь.
Вітіко звернувся вже до всіх:
— Я мушу попрощатися з вами. Нехай вас, люди, береже Господь, ми недовго будемо в розлуці.
— Бережи тебе, Боже! — побажали численні голоси.
— Дивись тільки, щоб вони не знівечили тебе так, як мене, — докинув скрипаль Том Йоганнес.
— Буду боронитись, — відповів Вітіко.
— Я теж боронився, — зітхнув скрипаль.