— Так і є! Отак має завжди бути! Пам'ятайте про це! Так і є! Так і діймо! — загукали один поперед одного численні голоси.
Коли настала тиша, заговорив Ембріко, єпископ Вюрцбурзький:
— Усе, про що тут сказано, слушне й правильне, ми пам'ятаємо про це і йдемо на праведну війну!
— І Господь благословить вас, як благословив у боротьбі за святу віру і за могутність імперії! — проказав абат із Гіршфельда.
Потім підвівся Вальрам, герцог Нижньої Лотаринґії, й мовив:
— Ми досягли одностайності й приїхали до Нюрнберґа вже з нашими людьми, спорядження і припас уже тут, слід визначити умови і одразу починати похід!
Тепер підвівся чоловік в обладунку, то був граф Квенстіде, поклав руку на стіл і вирік:
— Я кажу, що ми тут уже задовго розмовляли, пора нарешті перейти до дій!
— До дій! До дій! Треба перейти до дій! Треба діяти! Діяти! Діяти! — почулося з різних боків.
Король Конрад простяг руку і, коли гамір ущух, заговорив:
— Отже, про допомогу вирішено, люди одностайні. Хоча дехто виступає проти нового часу, наша могутність завдяки цьому тільки зросте. Ми збережемо у війську вже зроблений розподіл людей і почнемо похід. Нехай, панове, вам буде подяка за сьогоднішнє засідання, що вже останнє, з’їзд на цьому закрито. І я кажу: з Господом триєдиним!
— З Господом триєдиним за імперію і короля! — крикнули люди.
Пани попідводились і, збившись у гурти та купки, виходили. Чимало людей підійшли до князя Владислава і обступили його.
— Ми тобі, оскільки ти вірний син церкви, дамо змогу сприяти її процвітанню, як і на початку княжіння, — запевнив Маркольф, архієпископ Майнцький.
— Думаю, святість нашої віри пускає дедалі глибше коріння, — відповів Владислав.
Альберо, архієпископ Трірський, зауважив:
— Я моравам, на відміну від саксонців, не везу вина, але в моєму обозі є кілька возів, наче бочки, про милість яких повинні дізнатися всі.
— Високий церковний ієрарх везе багато зброї, — пояснив Герман, маркграф Баденський.
— Ми змушені давати лад своїй пастві і любов’ю, і силою, — виправдався Альберо.
Маркграф Австрійський узяв великого князя Владислава за руку і мовив:
— Так, любий шваґре, як мені допоміг Господь, так я і з людьми, які доброхіть пішли зі мною, буду не найслабшим серед тих, хто гнатиме волоцюг від Праги. Страх моєї сестри Ґертруди скоро минеться, ми справимо в Празі свято, а потім ще одне, на яке ще запросять.
— Дякую, шваґре, — мовив Владислав, — війна буде коротка, ти повернешся до Ґертруди, а я з Ґертрудою йтиму за тобою. Але вона тепер у Празі не відчуває страху, її надихають вищі почуття.
— Страх за свій народ, — уточнив маркграф, — бо ті, хто з роду Бабенберґів, нічого не знають про страх за свою шкуру.
— Атож, — погодився князь, — і нехай Ґертруда принесе нове щастя твоєму родові.
— Я приведу її в ясне місто Відень, де я спорудив палац, — сказав маркграф, — ясні легендарні часи нашого роду повернуться знову, і нехай за ними йдуть ще ясніші!
— А коли я, шваґре, зможу посприяти тобі утвердити ще ясніші та кращі, то і я не буду найслабшим, як ти щойно сказав! — мовив Владислав.
Потім підійшов Фрідріх, герцог Швабський, і сказав:
— Що ж, мій високий шваґре Владиславе, тепер і ті, хто живе у горах, побачать богемські поля, і, сподіваюся, площа, яку вони займають, не найменша!
— І вони, ясновельможний шваґре, будуть ушановані, коли на них ступлять такі воїни, — відповів Владислав.
— Ми приведемо тобі й жителів Рейнського краю! — докинув Вальрам, герцог Нижньої Лотаринґії.
— І їх ласкаво зустрінуть! — запевнив Владислав.
— Ми самі поведемо наших лицарів і людей, — пообіцяв Арнольд, архієпископ Кельнський.
— Довіку буду вдячний вам, — мовив Владислав.
— Та й мене ти привітаєш, любий шваґре, коли я приїду до Праги, — всміхнувся Оттон, архієпископ Фрайзінзький.
— Я привітаю тебе, Оттоне, і твоя сестра Ґертруда теж тебе привітає, — відповів Владислав.
— Ми приїдемо з великими загонами, — запевнив пфальцграф.
— І є ще й підкріплення, — докинув граф Клевський.
— Я вдячний вам, панове, — кивнув головою Владислав, — і сподіваюся, що зможу вам віддячити.
— Це ми знаємо, і для цього ще настане час! — крикнули численні голоси.
Коли всі вже сказали своє слово, а король вийшов із зали, люди зібралися виходити. Спершу вийшли всі почти, на подвір’я привели коней, і пани в найрізноманітніших уборах проминули браму й поїхали по місту повз шпалери цікавих у табір.