Минуло чимало часу, і серед ланів показалася купка вершників, що скакали до лісу. Як під’їхали ближче, стало видно, що вони в селянському одязі. Підступили до людей на дорозі, і один із них привітав Вратислава.
— Сваку, ти десь покинув Ярогнева, — дорікнув йому Вратислав.
— Він скоро приїде зі своїми людьми, ми поїхали різними шляхами, — пояснив Свак.
— А коли ви повернули назад? — запитав Вратислав.
— Сьогодні після півночі, дорога з Міліна сюди далека і важка.
— А чому ти після Міліна поїхав кружними шляхами? — запитав Вратислав.
— Бо були свідки, які бачили нас у Міліні, — відповів чоловік.
— Ти боявся небезпеки? — запитав Вратислав.
— Так, — відповів чоловік, — а Ярогнев поскакав до Манетина, тому перед ним ще дальший шлях.
— А де ви були вчора? — запитав Вратислав.
— У Пльзені, і на полі перед Пльзенем ми розійшлися, — відповів чоловік.
— І повернули назад? — допитувався Владаислав.
— До Пльзеня прибув король Конрад, — розповідав чоловік, — ми були у його війську, потім пошукали якогось далекого поля й покинули його.
— Ну? — насідав Вратислав.
— Високий пане, — відповів чоловік, — військо німців утричі, а то й учетверо численніше за військо під Прагою, вони в ясних сталевих або золотих обладунках, а оскільки стоять на рівному полі коло Пльзеня, і поле, і ліс осяяні їхнім сяйвом. Та й Владислав має численне військо.
— Сваку, ти розумний чоловік, — похвалив Оттон, князь Оломоуцький, — і, Вратиславе, добре, що ми самі поїхали.
— Добре, — сказав Владислав, син Собеслава, — це мали б бачити наші очі, і наші серця мали б бути при цьому.
Вони ще розмовляли, як чоловік на краю лісу подав знак, і невдовзі до князів по дорозі з Пльзеня прискакала ще одна купка вершників.
— Тож ти, Ярогневе, повернувся? — запитав Вратислав.
— Ми в Манетині спочивали лише годину, — відповів чоловік. — Ніч була темна, а ми поїхали по негодящій дорозі, коні навряд чи по жмутку трави змогли з’їсти.
— А чому ти так їхав? — запитав Вратислав.
— Бо мій шлях довший, ніж у Свака, — відповів чоловік, — і я не знав, чи його не піймали; адже ми тому й розлучилися, що я хотів принести князю звістку.
— І твоя звістка така важлива? — засумнівався Вратислав.
— Так, дуже важлива, — відповів чоловік. — Король Конрад стоїть коло Пльзеня, його військо ушестеро численніше за ваше, все вилискує шоломами, панцерами, щитами і мечами.
— Ти що, рахував їх? — скрикнув Оттон, князь Оломоуцький.
— Німецьке військо вдесятеро більше за моравське! — крикнув хтось із вершників Ярогнева.
— Удесятеро, вдванадцятеро більше і ставатиме ще численніше! — крикнув хтось із гурту Свака.
— Атож, ще численніше! — підтвердив хтось інший.
— Ви дурні, а отже, любі братове, вперед! — вигукнув Вратислав.
— Уперед! — крикнув і Владислав, син Собеслава.
— Нам треба вперед! — гукнув Богдан.
— Уперед! Уперед! — загукали численні голоси.
— Поставте людей Свака і Ярогнева всередині, — наказав Вратислав, — треба їхати з ними на Пльзень.
— Ми не можемо їхати на Пльзень, — заперечив Ярогнев. — Ми служимо князю Конраду і повинні принести йому звістку.
— Не несіть, — мовив Вратислав, — я сам розповім князю Конраду.
— Ох, високий пане, — мовив Ярогнев, — не їдьте на Пльзень, сюди їде король Конрад, Владислав наскочить сюди, як буревій, ви не зможете вихопитись від нього, і він повідтинає вам голови. Візьміть десь у когось добрих коней, дайте їх нам, і ми чимдуж помчимо до Праги з повідомленням, щоб князь Конрад здобув місто і сів на княжий престол, і тоді вже король Конрад був би змушений обступати облогою Прагу. Голод уб'є німців, чи ви, може, хочете віддатись князю Владиславу?
— Ти, собако, — крикнув Вратислав, — я зараз накажу повісити тебе з твоїми друзяками на цих соснах!
— Змилуйтесь, — благав Свак, — я маю дружину і дітей!
— Поставте їх усередину, — наказав Вратислав, — і вперед!
— Уперед! — крикнули численні голоси.
Вершники оточили Свака і Ярогнева, їм поміняли коней, і загін знову поїхав по дорозі на Пльзень.
Одолен і Вітіко нарешті полишили свою криївку на узліссі, пішли до своїх коней, поїхали до загону і наказали наздогнати ворогів.
Вітіко мав більше число людей і потребував довшого часу на збори. Коли він нарешті вивів своїх людей із луки на шлях і наздогнав Одолена, загони вже приготувалися до бою. Вершники грізно наставляли зброю, коні рвалися в бій, меч Одолена був спрямований на Владислава.