Вершники завели коней у затінок під дерева і виконували наказ Одолена.
Вітіко дививсь у вогонь, і не казав ані слова. Потім дав Якобу перев’язати свою рану, що була незначною.
Коли люди та коні покріпились, Одолен звелів прийти старості села і сказав йому, що він порадить великому князеві виявити ласку до бідолашних селян, потім загін почав повертатися.
На місці битви вони вже нікого не побачили.
Уночі прибули до табору великого князя.
Одолен пішов до нього й розповів про події. Потім провідав поранених і запитав про полеглих.
Після Одолена в намет до великого князя пішов Вітіко і сказав:
— Високий пане! Ти знаєш, що сталося. Я передаю тобі свій меч із зображенням святого Петра, я покладався на цю зброю. Я прошу тебе судити мене після того, як вирішиться твоя справа. А коли буде битва, то у своїй ласкавості даси мені мій меч, щоб я бився ним, як і раніше. Потім я знову віддам його тобі.
— Вітіко, — мовив князь, — тримай меч при собі й користуйся ним. А перед судом я тебе поставлю.
— Слухаюсь, високий пане, — вклонився Вітіко. Вийшов із намету й пішов до поранених.
Поки це все діялось, ситуація в Празі була така, як і протягом багатьох попередніх днів. Катапульти й далі обстрілювали мури, оборона тривала. Людей у місті меншало, та й під містом їх ставало менше. Мури вже мали великі пошкодження, ворожі метальні пристрої були вже не такі потужні, та й на мурах теж.
П’ятого дня місяця червня до міста приступило так багато ворогів, що на мурах здавалося, ніби у ворожому таборі вже не лишилося жодного чоловіка. Катапульти ворогів стріляли потужніше, ніж доти. Вороги підтягли пристрої та механізми ближче до міста, хоча там їх не прикривали щити, і невідступно порались коло них. Дипольд посилав у ворогів, що тільки міг: стріли, дротики та каміння. Морави змінили свої запалювальні знаряддя. Якщо раніше вони кидали запалені предмети в оборонців на мурах, то тепер високою дугою пустили вогненну стрілу на міські будівлі. За першою стрілою було ще багато інших, потім у повітря полетіли вогненні кулі. На найслабшому місці муру вороги намагалися видертись угору. Загони Дипольда ринулись обороняти. Вже вечоріло, як загорілась церква Святого Віта. Дзвонар спустив велику корогву князя Владислава і врятував її, занісши Дипольду. Потім полум’я охопило всю покрівлю і яскравим стовпом знялося до неба. Майже одночасно загорілися монастир і церква Святого Георгія, вогненні омахи лизали повітря.
Люди на мурах обернулись обличчям до пожеж і немов заціпеніли.
Аж тут Дімут вискочила під стрілами на високе місце на мурі, підняла вгору закривавлену руку з мечем і закричала:
— Уже йде рятівник, іде рятівник, ворог знає про це й подає нам сигнал! У шаленстві розпачу та помсти він узявся за святині! Наші святині не втрачені, ми знову відбудуємо їх, вони стануть ще гарніші, ніж були, а коли їх освятять архієпископи, знову даватимуть поміч і милість, а ті, хто вчинив таке блюзнірство над ними, лежатимуть із вирваним волоссям і голими руками простерті на землі й благатимуть небо про милосердя, щоб воно не карало так суворо! Іде рятівник, іде рятівник!
Дімут радісно махнула мечем над головою, і сотні людей закричали:
— Іде рятівник! Іде рятівник!
Дімут спустилася, і дві стріли застрягли в її панцері, третя стирчала в лівій долоні.
Той крик поширився вздовж мурів.
Невдовзі люди побачили єпископа Оттона, що зі своїми священиками, ставши як під час церковної ходи, переносив святі клейноди з церкви Святого Віта до церкви Святої Діви Марії.
Оборонці закричали:
— Випустіть нас за мури! Випустіть нас за мури!
— Ми підемо за мури з князем, а тепер бороніть їх! — відповів Дипольд.
Оборонці стали ще завзятіше відбиватись від ворога, а Дипольд звелів підняти малинову корогву князя Владислава на високому гладенькому дереві.
Тепер усі у місті, хто мав руки, робили одне. Люди кидали у ворогів, що рвались до міста, не тільки знаряддя війни, як-от стріли, колоди, дерев’яні оцупки, каміння, бочечки з киплячою олією та ядучими рідинами, смолу, розжарені метали, вогненні стріли та кулі, не тільки те, що прилітало від ворогів і годилося, щоб пустити тепер по них, а хапали все, що можна було схопити чи відірвати: уламки мурів, будівельне каміння, сходинки, шматки конструкцій і решіток, ринви, колодязні труби — і жбурляли у ворогів.