Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:
— Вітіко, ти привіз Урбана здоровим, це добре, і тепер, як ви вже повернулись, він вправно сидить на коні. Але йому ще багато треба вчитися. І поглянь, Вітіко, яку гарну велику катапульту ми маємо. Камені, що їх насилу п’ятеро чоловік піднімали, ми з допомогою лебідки жбурляли на покрівлі їхніх дерев’яних хаток, які вони присунули для захисту, і то так, наче я кидав камінчик у сову. Ми б могли ще трохи протримати місто, аж поки вони все зруйнували б і спалили б, як церкви Святого Віта і Святого Георгія.
— Ви воювали, а ми на ні яку битву не натрапили, — заздрив своїм людям Вітіко.
— Бо вони втекли звідси перед новим військом, — відповів коваль. — Князь, напевне, все-таки дасть нам що-небудь із того добра, що лишилося в таборі, який тепер охороняють, а завтра, сказав він, приїде король Конрад і ми побачимо і короля, і його лицарів.
— А я нічого не міг робити, — нарікав Том Йоганнес.
— Ти надихав людей, — втішив його Вітіко.
Урбан протиснувся наперед і розповідав про стріли з гусячими перами, ніж і сурдут зі зборками, які він привіз і які ще лежали спаковані. Розповідали про своє і Ламберт з Авґустином.
Вітіко обернувся до Ровна:
— Вибач, шановний владико, що я спершу привітав людей, які належать мені. Тепер я до тебе звертаю дружнє вітання і подяку за те, що ти командував ними. Будь ласкавий дослухатись до мого прохання і прийняти меч, який я тобі привіз із доброї нюрнберзької зброярні. Думаю, всі люди тут охоче виконували свої обов’язки.
— Лісові люди завзято воювали й були вірні, — запевнив Ровно. — Вітаю тебе, Вітіко, я з радістю приймаю твій подарунок і віддаю тобі з деякими ушкодженнями твоїх людей назад. Вольфґанґа з Плани і дужого Симона з Реутової вирубки я повернути вже не зможу. На своєму місці вони зробили досить, а Симон відплатив ворогам ще до того, як вони вбили його.
— Ми будемо втішати й підтримувати матір Вольфґанґа в Плані, — пообіцяв Вітіко. — А Симона мені шкода, він мав вірне серце. Він має родичів?
— Люди з Черної кажуть, — відповів Ровно, — що в нього є батько, мати і брат, що замість старих обробляє поля.
— Господь винагородить його, він покликав його, — мовив Вітіко, — а його рідні ми допоможемо всім, чим зможемо.
— У місті мало що можна робити, коли треба тільки оборонятись, — розповідав Ровно, — але його збереженню ми таки посприяли.
— Посприяли, і це визнають, — запевнив Вітіко.
— Вітіко, ми знову належимо тобі! — дзвінким голосом гукнув тесля Давид.
— Тобі! — повторив Філіп.
— Тобі! — крикнули численні голоси.
— Тобі! — гукнули геть усі.
— Ми належимо йому, — розповідав коваль, — бо він повернувся, як ми й казали, ми належимо йому, поки триватиме ця війна.
— Друзі й бойові товариші, війна скінчилася, — заявив Вітіко. — Ворога вже немає, великий князь має землі і княжий престол, і ми можемо йти додому. Але він казав, що хоче ще поговорити з нами.
— Якщо князь хоче поговорити з нами, ми ще почекаємо, — кивнув головою коваль.
— А тепер бувайте здорові, — побажав Вітіко, — а я, Урбан, Авґустин, Ламберт і Якоб ще належимо до людей князя, тож нам треба йти. Завтра і в наступні дні вже буде по-іншому. Сьогодні до вас ще принесуть наїдки і трунки, з радістю насолоджуйтесь ними і пам’ятайте про нас.
— Ми пам’ятаємо вас! — запевнили люди.
— Вітіко, як гарно ти вбраний! — у захваті мовив скрипаль Том Йоганнес.
— Бідолахо, я й тобі привіз камзол із Нюрнберґа, — втішив його Вітіко, — і влітку, коли не накинеш нічого зверху, він далеко сяятиме в лісі!
— Це добре, — всміхнувся Том Йоганнес, — але якби ще й скрипка знову була!
— Буде, і ще й гратиме, звичайно, ще гратиме, ти, сором’язливий! — засміявся Вітіко. — А тепер покріпляйтеся, — казав він далі, — спіть міцно вночі, а завтра я знову прийду до вас. Бувай здоровий, Ровне, і ти, Озеле, і всі решта. А тепер, мої дорожні товариші, сідаймо верхи і їдьмо до нашого загону.
— Лісові люди, прийміть ще й німецьке вітання і німецьку похвалу за ваші звитяги! — крикнув Вольфґанґ з Ортау.
— Дякуємо вам! — відповів Ровно. — Навідайте нас коли-небудь у Лісовому краї й погостюйте в нашому домі.
— Авжеж, — загукали численні голоси, — приїжджайте до нас, і ми дякуємо вам за похвалу!