З цими словами Сильвестр підвівся, Вітіко й собі, і невдовзі обидва вже вийшли з келії й по коридору пішли до трапезної.
У монастирі на Сазаві Вітіко пробув три дні й оглядав усе, що було в монастирі, а також його ліси, сади і поля. П’ятого дня він попрощався.
— Приїжджай знову, тут тебе приймуть по-дружньому, — запрошував Сильвестр.
— Приїду, — обіцяв Вітіко, — бо ж ви такі добрі.
Сів верхи і поїхав у Пржиц. У садибі Пржиц, що належала роду Вітіко, він прожив довгий час і виконував різні необхідні роботи.
Якось перед заходом сонця приїхав чоловік у широкому бурому вбранні, підперезаний чорним шкіряним поясом. На голові він мав буру повстяну шапку без пір’їни чи будь-яких інших знаків. З обличчя на одяг налізала довга каштанова борода. Зброї на ньому не було помітно ніякої. Чоловік попросився переночувати на садибі. Йому дозволили, і Вітіко сказав слузі:
— Куто, заведи коня в стайню.
А сам повів чоловіка до просторого покою. Там посадив його на лаву поряд із великим буковим столом. Служниця подала на стіл хліб, сіль і кухоль пива. Потім, оскільки вже вечоріло, гостеві принесли ще й шматок копченої свинини. Вітіко показав йому спальню. А наступного дня мовив слузі:
— Куто, я трохи проїдуся з цим чужим чоловіком, а ти повинен супроводити мене. Приготуйся як слід. — Потім звернувся до решти слуг: — Міро, Ґлото, Вацеміле, охороняйте разом з іншими дім, аж поки я повернуся.
Вітіко вбрався в свій шкіряний обладунок, і невдовзі троє чоловіків уже виїхали з садиби. Вони їхали на південь до лісу. В лісі вийшли на вузьку стежину поміж дерев. Ні разу не сходили зі стежки, тільки інколи пили воду зі струмочків, що всюди дзюрчали в лісі. Коли сонце стало припікати, зупинились перепочити коло струмка, напоїли й нагодували коней. Потім поїхали далі.
Опівдні прибули до хатин у лісі, які мали назву Лгеніце. Там доглянули коней, та й самі пообідали ячмінним хлібом, молоком та яйцями, попили джерельної води. За дві години знову рушили в путь. Пополудні знову проминули хатини, які мали назву Ктіш. Під вечір знову трохи підгодували коней і рушили далі. Заїхали в густий ліс на горі Ондржейов, а звідти спустилися в пустку Яблонец, де призахідне сонце вже зачервонило чагарники і трави. Від тієї пустки поїхали високим ялиновим лісом, а потім довго спускалися пологим схилом, потім знову їхали вгору і знову вниз. Наприкінці останнього схилу виїхали нарешті на відкриту місцевість. На тлі неба на заході видніла невисока гора з конічною верхівкою. Під’їхали до її лівого боку й побачили там гостроверху дзвіницю і церкву, а в південному напрямі — хати Горньої Плани, що збігали вниз. Заїхали в село, а звідти піднялися до кам’яниці Вітіко.
Її мешканці вже спали. Вітіко спішився і постукав билом об двері. Відчинилось вікно, Мартин визирнув і радісно зойкнув, помітивши Вітіко. Вибіг, відчинив браму садиби, і Вітіко, незнайомець і Куто заїхали в двір. Спішилися. Тепер вийшли ще й слуга Раймунд, і служниця Люсія. Мартин нарікав, що для трьох коней немає місця в стайні, хіба що доведеться перевести корів у повітку. Вітіко звелів відвести коней у повітку і прив’язати там. Служницю Люсію він послав до світлиці принести ліхтар. Коли вона принесла, доглянули коней, а вздовж відкритого краю повітки збудували стіну з в’язанок соломи. Потім чоловіки пішли до світлиці. Люсія принесла хліб, сіль, масло і сир. Хотіла піти по пиво до шинку, але Вітіко стримав її, бо не хотів, щоб вона когось будила. Чоловіки їли хліб, сир та масло і пили воду, що за будинком текла цівкою в кам’яний жолоб. Потім пішли спати.
Наступного дня Вітіко відіслав Куто назад і звелів Раймунду готуватися їхати з ним і чоловіком у бурому вбранні. Коли все було готове й чоловіки попили тепле молоко, бо Вітіко звелів нагріти його, посідали на коней. Раймунд був у грубому сірому вбранні, звичайному для тієї місцевості, мав короткий дротик у руці й невеличку сокиру, заховану в ремені сідла. Тепер вершники їхали по дорозі до лісу святого Хоми, а трохи згодом Вітіко звернув із дороги й поїхав на південь. Невдовзі вершники вийшли на берег Влтави і перетнули річку, що в тому місці була мілка, і їхали з того боку по болотистій місцевості до високих скель, із яких збігав бурхливий потік. Доїхали до густого лісу на горі Звонкова, їхали по ньому три години і спустилися потім до гори святого Ульріха. Там, на рівнинах Баварського герцогства, вершники пополудні спочили й доглянули коней. Після двох годин відпочинку поїхали на північний захід уздовж ручаю Міхель, що тік їм назустріч, а потім, оскільки сонце ще високо стояло на небі, повернули від ручаю на північ і їхали до будинку, неподалік від якого Вітіко колись у неділю бачив дівчину Берту у віночку з диких троянд і в якому його приймали як гостя.