Чоловіки під’їхали до воріт садиби. У воротах відкрилося вічко й показалася голова слуги. Вічко закрилося, і слуга відчинив ворота. Під аркою воріт стояв Генріх і сказав Вітіко:
— Вітаю тебе! Як добре, що ти не забув про моє запрошення і знову приїхав до мого дому. Тебе з твоїми людьми прийматимуть тут як друга.
— Дякую вам, — відповів Вітіко, — ми просимо тільки про місце для короткого перепочинку сьогодні, про якийсь харч для нас і наших коней і про притулок на ніч. Рано-вранці ми знову рушимо в путь.
— Як вам завгодно, все залежить від ваших намірів, — відповів Генріх, — бо було б несправедливо примушувати гостя лишатися довше, ніж він хоче, нехай гість лише знає, що його радо вітатимуть.
— Я дякую вам за такі слова, — мовив Вітіко.
— Тож заїжджайте, — запросив Генріх і відступив убік.
Вітіко зі своїм супроводом заїхав у двір. Вершники спішилися, слуга, що відчиняв ворота, і ще один, який надійшов, узяли коней і повели їх до стайні. Генріх провів Вітіко до дверей із подвір’я в будинок, решта двоє йшли за ними. Дійшовши до дверей, Вітіко побачив, що до них ще треба піднятися на кілька сходинок. Піднявся разом зі своїми людьми і опинився в довгому коридорі, посеред якого були підняті опускні ґрати, всі пройшли під ними. Далі видніли двері, Генріх відчинив їх і пустив чоловіків до приміщення, що складалося з двох кімнат, де стояли різні інструменти та ліжка.
— Отут, Вітіко, буде вам відпочинок і притулок, — проказав Генріх. — Тут вам ніякий шум не заважатиме. А якщо вам буде до вподоби, то ходімо до моєї дружини й привітаємо її.
— Я скоро прийду, — мовив Вітіко, — а тим часом перекажіть високій пані моє шанування.
— Перекажу, — кивнув головою Генріх, — і бувайте здорові.
— Бувайте здорові й ви! — побажав Вітіко.
Генріх вийшов із приміщення, і троє чоловіків лишилися самі.
— Я піду гляну до коней, — сказав Раймунд.
— Іди, а невдовзі і я прийду до них, — мовив Вітіко.
Раймунд вийшов, чоловік у бурому вбранні сів на стілець у кутку, а потім вийшов і Вітіко. На подвір'ї він побачив слугу, що відчиняв їм ворота. Слуга підійшов до нього і всміхнувся:
— Як добре, що ви приїхали, як добре!
— Може, й добре, — відповів Вітіко, — і мене тішить, що ти так кажеш.
— І у вас такий гарний кінь, отой, що стоїть коло вугілля, — казав далі слуга, — і ви знову підете до нього, як і тоді.
— Авжеж, піду, — підтвердив Вітіко. — Як тебе звуть?
— Хандо, — відповів чоловік.
— Що ж, Хандо, — всміхнувся Вітіко, — ти можеш мені стати в пригоді, коли я потребуватиму чогось.
— Пан наказав мені бути коло коней, — пояснив Хандо. — Думаю, ваш кінь буде добре доглянутий.
— Він уже був доглянутий і знову буде доглянутим, — кинув Вітіко.
Сказавши, Вітіко пішов від слуги до стайні. Побачив, що коні добре поставлені й прикриті попонами. Докладніше розповів Раймундові, що той має робити, погладив свого сірого коня й вийшов. Пішов через подвір'я й шукав залу, де колись Генріх приймав його і частував обідом. Зайшов до зали. Вона була точнісінька така, як і тоді, стояв стіл, видніла зброя, а на цвяшку на віконному стояку висів золотий обручик для кіс із дрібненькими отворами. Проте в залі не було нікого. Вітіко пішов у двері до наступної кімнати. Ця теж була безлюдна. Стоячи посеред кімнати, почув кроки, зайшов Генріх. Він провів Вітіко крізь ще одну, теж безлюдну кімнату до третьої, де сиділа Вюльфгільта. Вона підвелася від п'яльців і пішла назустріч Вітіко.
— Ласкаво просимо, Вітіко! — запросила вона.
— Я приніс своє шанобливе вітання, — привітався Вітіко. — Я приїхав, висока пані, у ваш гостинний дім, щоб попросити про ночівлю.
— Мій чоловік і я приймаємо вас, — відповіла жінка, — і дозволили б ночувати тут не одну ніч.
— Але мій шлях лежить завтра вранці далі, — пояснив Вітіко.
— Тож насолоджуйтесь сьогодні тим, що є в нашому домі, — всміхнулась Вюльфгільта. Пішла й сіла на своє місце, сказавши Вітіко, щоб і він посидів із нею.
Вітіко сів, поряд із ним сів і Генріх. Вюльфгільта глянула на Вітіко своїми синіми очима і мовила:
— Уже чотири роки, як ви не були в нашому домі.
— Я теж про це саме подумав, — кивнув він.
— Тоді нехай ті кілька годин, які ви провели тут, будуть для вас добрим спогадом, — побажала Вюльфгільта.