— Людина часто пам’ятає кілька годин, а забуває безліч, — сказав на те Вітіко.
— Атож, — погодилася Вюльфгільта. — Якщо тоді ви навіть на ніч не лишилися в нашому домі, то й сьогодні лише заночуєте.
— Так тоді склалося, — виправдовувався Вітіко, — і складається так і тепер.
— Що ж, тоді дотримуйтесь того, як складається, і нехай усе завжди складається на краще, — мовила жінка.
— Інколи добре йде навпереміну з лихим, — зауважив Вітіко.
— І з почесним, — додала Вюльфгільта. — Ви довго були в богемського князя Собеслава, а потім він послав вас на земельну раду.
— Я був цілий рік у Богемії, коли правив Собеслав, і лише кілька днів коло нього, коли він уже готувався до смерті, — розповідав Вітіко, — і поїхав я, висока пані, не на земельну раду, а на добровільний з’їзд панів Богемії і Моравії, щоб про випадок смерті Собеслава обрати йому наступника, хоча перед тим пани вже присягли синові Собеслава. Мене не послали на той з’їзд, просто Собеслав, довіряючи мені, хотів лише знати, що відбувається, поки він хворіє. Я сам поїхав на той з’їзд.
— І ви ж промовляли там, — нагадала Вюльфгільта.
— А вони дозволили мені слухати свої наради та постанови, — розповідав Вітіко.
— А ви були під час смерті Собеслава? — запитав Генріх.
— Я бачив, як він помер, — відповів Вітіко.
— Він був уклав союз із Конрадом Гогенштауфеном і став ворогом нашого покійного герцога Генріха, — сказав Генріх, — але я все-таки шанував його і засвідчив своє шанування, коли бачив його.
— Вітіко, а ви бачили його Адельгайду? — запитала Вюльфгільта.
— Я розмовляв із нею, і вона дала мені подарунки від князя за мою службу, — відповів Вітіко.
— Як вона пережила смерть чоловіка? — запитувала далі Вюльфгільта.
— Молилася за нього і померла в жалобі, — зітхнув Вітіко.
— Ми чули про це, — кивнула Вюльфгільта. — А хтось опікується її дітьми?
— Князь Владислав, — відповів Вітіко, — шанобливо ставився до Адельгайди і великодушний до її дітей, і навіть до бунтівного Владислава не суворий.
— А ви, Вітіко, після зміни князя, здається, довго жили у Горній Плані, — уточнювала Вюльфгільта.
— Так, то були сумні часи, — скривився Вітіко. — Я не хотів служити новому князеві й жив у будиночку, який ми маємо в Плані. Я розмовляв лише з лісовими людьми, і одного разу зі старим жупаном і двома дрібними панами, не їздив до матері й не міг нічого робити, працював, наче слуга в дрібного господаря.
— Але ж потім прихилились до князя Владислава, — докинув Генріх.
— Оскільки інший Владислав, син Собеслава, відцурався свого права, я, пам’ятаючи слова вмирущого Собеслава, що наказував синові скоритися Владиславу, пішов до великого князя.
— І брали участь у битві проти моравів та інших битвах, — сказав Генріх.
— Не в усіх, але допомагав по-іншому, — відповів Вітіко.
— Владислав — син князя Владислава, що був мужнім чоловіком, і небіж князя Собеслава, що теж був мужнім чоловіком, тож і сам буде мужнім, — упевнено проказав Генріх.
— А до мене він ставився добре й приязно, — мовив Вітіко.
— Було б добре, якби і в нашому Баварському герцогстві все впорядкувалося, — зітхнув Генріх. — Багато людей, які ще довго мали б жити на землі, втратили в боротьбі життя, інші якось по-іншому знайшли свою смерть. Наш вельми розумний герцог Генріх, до чийого слова дослухались від моря до моря, тож йому мала б належати імператорська мантія, пішов із цього світу, Ріхенца, вдова імператора Лотара, що в саксів має славу героїні, зійшла в могилу, а Леопольд, маркграф Австрійський, якому король Конрад дав у ленне володіння Баварське герцогство і який хотів вибороти те герцогство всіма силами, лежить у землі. Адальберт, архієпископ Майнцький, що так вороже ставився до короля Конрада, був змушений піти. А тепер удову нашого високого покійного герцога видають заміж за ворога, за Леопольдового брата Генріха, маркграфа Австрійського. Синові нашого мужнього герцога дали у ленне володіння Саксонію, а Баварію король Конрад тримає в руці ще для котрогось відданого. І вони думають, ніби на цьому все скінчилося. Але воно знову вирине, і багато людей, побувавши в багатьох країнах і битвах, не здатні створити собі спокійне гніздечко, тим часом як найкращі роки вже минають.
— Треба терпіти, — зітхнула Вюльфгільта. — Господь може все скласти докупи й підготувати нам радість, якої ми й не сподівалися.
— Тож він і складе, — додав Генріх, — і то незабаром. Вітіко, ви, здається, завоювали довіру людей Лісового краю?