— Я прагнутиму найвищого, — пообіцяв Вітіко.
— А якби ти став ницим, я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не міг піти за мною, — посуворішала Берта.
— Ти нікуди не підеш і все справдиться, — заспокоював дівчину Вітіко.
— Усе справдиться, — повторила Берта.
— А тепер, Берто, я хочу попросите тебе про дещо.
— Кажи.
— Дозволь мені поцілувати твої вуста, на яких дзвенів колись струмочок пісні.
— Тож цілуй їх, Вітіко, — дозволила Берта.
Вітіко підступив ближче, поцілував дівчину, а потім сказав:
— Яке гарне місце, де ми стоїмо, і тут хтось поставив лавку.
— Я попросила поставити її, — мовила дівчина, — так само як просила поставити ще й камені, на яких ми сиділи чотири роки тому.
— Ти часто буваєш тут? — запитав Вітіко.
— Коли ми бували в лісі, я часто приходила сюди і думала про тебе, — відповіла Берта.
— А коли я дивився на лісові вершини, на яких міг би гарно височіти замок, то найдовше я дивився на вершину Трьох Сідал.
— А моє серце раділо, коли ти там у Вишеграді примусив їх дати тобі місце, — всміхнулася Берта.
— Я скористався словами, які ти казала мені в лісі, — теж усміхнувся Вітіко.
— Я слухала Вольфа, коли він розповідав про тебе, — призналася Берта.
— Сьогодні я вбрався в той одяг, у якому був, коли вперше побачив тебе, — мовив Вітіко.
— Я так і думала, — кивнула Берта.
— З думкою про тебе я йшов у битву з червоною трояндою на білому щиті, — сказав Вітіко.
— Я знала про це.
— Я можу бути тут тільки до миті, коли вранці засяє сонце, тоді я знову буду змушений іти далі, — попередив Вітіко.
— Знаю.
— Ти знаєш про це? — здивувався Вітіко.
— Так, знаю, — повторила Берта. — Ходімо чимшвидше до батька-матері.
Молодята пішли додому. Вітіко подав Берті руку. Дівчина поклала свою руку в його, і дві постаті пішли узліссям по стежці до дому Генріха. Підійшовши до ущелини, де дві стежинки знову сходились, Вітіко побачив, що Вольф і досі сидить на кам’яній брилі в ущелині між кущами. Помітивши пару, Вольф підскочив із каменя і широкими стрибками побіг по ущелині до садиби. А Вітіко і Берта поверталися вздовж струмка до того самого дому, з якого недавно вийшов Вітіко.
Прийшовши додому, молодята зайшли крізь ті самі двері, в які Берта завела Вітіко, коли він приходив уперше. Вони зайшли в передпокій, а потім у залу. Там не було нікого. Аж тут нарешті Берта забрала свою руку з руки Вітіко й заквапилась у далекі покої. Вітіко пішов до своїх людей.
Чоловік у бурому вбранні ще досі спав на ліжку, Раймунда не було. Вітіко знову вийшов і пішов у стайню. Коло дверей до чужих коней слуги Хандо і Раймунд стояли і розмовляли.
— Хандо, — сказав Вітіко, — піди до свого господаря і запитай його від мого імені, чи можу я зараз прийти до нього і порозмовляти з ним.
— Гаразд, іду, — відповів Хандо й пішов у дім.
Вітіко тепер звернувся до Раймунда:
— У нашій кімнаті стоять наїдки і напої. Якщо хочеш їсти чи пити, то йди й бери, чого тобі треба. Я зараз не їстиму. А той спить, і нехай собі спить.
— Піду щось поїм, — кивнув головою Раймунд.
Слуга Хандо повернувся і мовив:
— Я маю провести вас до господаря.
— Ну, то веди.
Слуга пішов попереду, Вітіко — слідом за ним. Із передпокою за обкутими залізом вхідними дверима слуга повів Вітіко до покою, де Генріх сидів за столом сам. Коли Вітіко зайшов, він підвівся. Дочекавшись, поки піде слуга, Вітіко заговорив:
— Якщо вам до вподоби слухати мене, я повинен сповістити вам дещо, що стосується і вас, і мене.
— Кажи, Вітіко, — дозволив Генріх, — ця кімната моя.
Показав на стілець, а коли Вітіко сів, сів і сам.
— Чотири роки тому, — почав розповідати Вітіко, — я приїхав у ваш ліс, їдучи з Пассау в Богемію. Наступного дня була неділя, тож я лишив свого коня у вугляра на ручаї Міхель і пішов у ліс помолитися. Після молитви я побачив на узліссі дівчину, ще дуже юну. Дівчина мала на голові вінок із диких лісових троянд. Я озвався до дівчини, ми сіли на камені й базікали про всячину, як ото базікають діти. Та дівчина була вашою донькою Бертою і привела мене у ваш дім. Я ту дитину не забув, і її образ завжди був у моїй пам’яті. Потім я подумав: якби я зробив що-небудь, щоб мене вважали за одного з добрих людей нашої країни, я б приїхав і запитав, чи може Берта стати мені за дружину. Час для цього запитання ще не настав, бо я ще нічого не спромігся зробити. Сьогодні я приїхав до вас і попросив змоги скористатися вашою гостинністю на одну ніч. Ви дали дозвіл. Потім я пішов до вашої дружини, щоб привітати її, і вона з добротою розмовляла зі мною. Згодом я пішов у ліс, пішов навмисне, бо хотів знайти Берту. Я знайшов, і там передчасно вилетіло з вуст те, про що годилося б говорити згодом. Я сказав, що крім Берти, я ніколи жодної жінки не візьму собі за дружину, і Берта сказала, що, крім мене, вона ніколи не вийде заміж за іншого чоловіка, і я поцілував вашу доньку у вуста. Якщо ви такий чоловік, який вважає, що цим своїм учинком я порушив правила гостинності, я дам вам сатисфакцію, яку ви цілком слушно могли б вимагати. Завтра я повинен їхати далі. Певне, десь за чотири дні я вже повернуся. Те, що я пообіцяв Берті, вже непорушне, має чинність. Берта поводиться так, як і повинна.