Після вечері Генріх, як і на початку, проказав молитву. Потім усі, хто сидів на нижньому краї столу, розійшлися, і Генріх сказав Вітіко:
— Нехай тобі як гостеві ця вечеря піде на пожиток, а оскільки ти рано-вранці маєш їхати далі, то попрощаймося.
— Нехай вам буде приємне все те, — додала Вюльфгільта, — що ми за такий короткий час змогли запропонувати вам тут, і приїжджайте як гість знову до нашого дому. Ми з чоловіком охоче прийматимемо вас. Його воля — це моя воля.
— Дякую вам, шляхетна пані, — подякував Вітіко і обернувся до Берти: — Нехай і Берта дізнається про щастя, яке ви бажаєте тим, хто любиться.
— Нехай Вітіко досягне, чого сподівається, — побажала у відповідь Берта.
— Він прагнутиме цього, — запевнив Вітіко, — а Господь подбає про решту.
Подав Берті руку, дівчина протягнула й свою.
— Я проведу вас до кімнати, — запропонував Генріх.
Вітіко і Берта відпустили руки. Вітіко вклонився Вюльфгільті, Берті, а також васалам. Усі вони відповіли Вітіко поклонами, і він із Генріхом пішов до дверей. Господар провів його аж до призначеного гостям приміщення, і там вони попрощалися.
Раймунд і чоловік у бурому вбранні вже були в кімнаті, всі троє повмощувалися спати.
Тільки-но засіріло, як Вітіко вже вийшов із приміщення. В коридорі, що вів від нього надвір, уже був Генріх, відімкнув ключем спускні ґрати, підняв їх угору і одразу пішов. Вітіко проминув підняті ґрати, вийшов надвір і пішов до стайні. Одразу прибіг і Раймунд і з допомогою слуги Хандо всі троє подбали про коней.
Підготувавши коней, Вітіко і двоє його людей поснідали стравами, принесеними до їхньої кімнати. Потім коней вивели на подвір'я, і чоловіки пішли до них. Прийшов і Вольф, принісши багато мотузок, які Раймунд прив'язав до свого сідла. Гості посідали верхи на коней, і тут до них уже вийшов Генріх, провівши їх до воріт.
Вольф відчинив обидві стулки воріт і кивнув на прощання головою Вітіко. Генріх вивів гостей за ворота і вже там подав Вітіко руку й мовив:
— Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі.
— Бувайте здорові! — мовив Вітіко.
— Бувайте здорові! — попрощався й Генріх.
Вершники рушили, а Генріх зайшов назад у ворота.
Вітіко зі своїми супутниками їхав униз вздовж дзюркотливого потічка до лісу, а потім у лісі аж до ручаю Міхель. Перейшли його, і Вітіко поїхав до хатини вугляра Матіаса.
Вугляр Матіас відійшов від складеного багаття, що вже курилося, для випалювання вугілля, а його дружина і діти повибігали з хатини.
— Матіасе, дай нам попити свіжої води! — попросив Вітіко.
— А ви не хочете зайти до хати? — запитав вугляр.
— Ми одразу їдемо далі, — відповів Вітіко.
— Тож ви не лишитесь? — запитала Марґарита.
— Я невдовзі приїду знову, — пообіцяв Вітіко.
— Ох, через багато років! — зітхнула дружина і пішла й принесла в зеленому глечику свіжої лісової води. Вітіко попив і передав глечик своїм супутникам.
Потім із коня подав руку вугляреві, а також його дружині Марґариті. Після цього вершники проминули дим багаття і поїхали далі на південь.
Вершники вервечкою їхали під старими високими ялицями вгору по схилу широкої гори вузенькою стежкою, пригинаючись під низьким гіллям. Дійшовши до червоного хреста, помолились і знову поїхали лісом угору. Десь за півгодини вибралися на безлісий белебень, звідки Вітіко колись уперше побачив скелю Трьох Сідал. Обернувшись, побачили ліси та вершини і дим, що здіймався над домом Генріха.
Потім вершники поїхали далі, знову лісом, пологим схилом униз. Ще за годину покріпилися, як звичайно й робили, давши коням попастися, після перепочинку поїхали далі.
Десь опівдні добулися до місця, де на широкій луці росли де-не-де невисокі чагарники. Луку обступали дерева, чимало їх повалив вітер. Вершники їхали по луці, аж тут у бік Вітіко влучила стріла й відскочила від шкіряного обладунку. Вітіко глянув на чоловіка в бурому вбранні й побачив, що й на ньому висить стріла. Миттю глянув у бік, звідки прилетіли стріли, й побачив понад чагарниками тулуби двох чоловіків. Один мав руду бороду, другий — сиву, обидва були в брудному шкіряному одязі. Вітіко взяв у Раймунда спис і пустив коня вчвал до чагарників, а вже в них якомога швидше помчав до напасників. Побачивши це, старий метнувся тікати. Вітіко крикнув другому: