Господар пішов до крамаря і разом із ним повернувся до Вітіко.
— Тож ви крамар, — мовив Вітіко.
— Так, — відповів крамар.
— Ви, звичайно, подорожуєте в багато різних місць? — запитав Вітіко.
— Що ж, як заведено.
— Дайте мені відповідь на одне запитання про цього чоловіка, — попросив Вітіко.
— Якщо знатиму відповідь, то й скажу, — всміхнувся чоловік.
— Скажіть, ви часто бачили його з другим чоловікам, який має сиву бороду? — запитав Вітіко.
— Так, дуже часто, — відповів крамар.
— Якщо ви їздите по навколишніх краях, то чи не бачили ви часом цього чоловіка й десь далі, чи не бачили ви його цього літа по той бік лісу? — запитав Вітіко.
— З весни аж дотепер їх тримав у в’язниці граф фон Формах, — повідомив крамар.
— Ви це точно знаєте? — нахилив голову Вітіко.
— Звичайно, бо я цьому чоловікові мав принести білизну від його матері, — пояснював крамар, — і я приніс її йому у в’язницю, де й той другий сидів.
— А ви знаєте їх ближче? — запитав Вітіко.
— Інколи вони підходять до мого возу і ніколи не заподіяли мені ніякого лиха, — відповів крамар.
— Як їх звуть? — запитав Вітіко.
— Їх обох звуть Генріхом, як і молодого герцога, — відповів крамар.
— Я дякую вам і господареві за відповіді, — подякував Вітіко і повернувся обличчям до полоненого: — Чотири роки тому я казав тобі, що зроблю тобі колись послугу, а тепер для цього настав час. Я відпускаю тебе, але пам’ятай: я часто буваю в цих лісах, часто на вершині Трьох Сідал і далі на схід. Я збудую собі дім у Лісовому краї і, якщо коли-небудь побачу тебе в лісі зі зброєю, то звелю повісити тебе на дереві, під яким ти стоїш. Скажи це й своєму товаришеві. Я дотримуюсь своїх слів, як дотримався і тепер. Раймунде, розв’яжи йому руки.
Раймунд спершу відв’язав довгу мотузку, потім забрав цурпалок і насамкінець розкрутив мотузку на передпліччях.
— А тепер біжи так далеко, як несуть тебе ноги, — промовив Раймунд.
Чоловік розтер собі зап’ястки і пальці, а потім кілька разів розгладив свою шкіряну безрукавку. Потім подякував:
— Красно дякую, красно дякую.
— Іди, — проказав Вітіко.
— Я б попросив повернути арбалет, — сказав чоловік.
— Арбалет буде зламаний, — відповів Вітіко, — а ти забирайся.
— Іди, якщо хочеш бути цілий! — крикнув Раймунд.
Чоловік пішов від заїзду до дерев, а невдовзі вже й зник за ними.
— Порубай сокирою арбалет, — наказав Вітіко Раймундові.
Раймунд порубав сокирою дерев’яні частини й нитку, а металеві зламав: поклав опуклістю догори і стрибнув зверху.
Після цього Вітіко замовив страви і наїдки для себе і своїх людей. Поївши й доглянувши коней, усі троє поїхали далі. Їхали на південний схід, проминаючи переліски, хатини, луки і поля, і доїхали, коли сонце вже схилилося над обрієм, до міста Пассау.
Їхали через перешийок Гальс до річки Ільц, уздовж Ільцу до Дунаю, потім між Дунаєм і нагромадженням скель ішли проти течії і дійшли до мосту. Переїхали міст і опинилися в місті.
Вітіко їхав по довгій вулиці, обидва його супутники — за ним. По вулиці всі троє добулися до площі, що була вища від решти міста. На тій площі стояла велика соборна церква Пассау. Вітіко проїхав повз церкву в східному напрямі з пагорба вниз. Там вершники під’їхали до дуже великого дому, що був темного кольору і складався з різних частин. Вітіко зупинився коло брами будинку, нахилився з коня і тричі вдарив залізним молоточком, що висів коло брами, по залізній штабі поряд із молоточком. У брамі відчинилися дверцята й показався чоловік у фіалковій шапці та фіалковому плащі, натомість камзол і штани в нього були жовті. Він мав сиве волосся й сиву бороду і запитав:
— Чого вам треба?
— Нам треба до превелебного єпископа Пассауського, — відповів Вітіко, — ми принесли йому звістку.
— Вітіко, я б ніколи не повірив, — промовив чоловік, — що ви так скоро знову приїдете, бо ж ви тяжко сумували з приводу смерті єпископа Реґімара й поїхали в далекі краї. Як вам потім велося?
— Оділе, невдовзі я розповім тобі про свою долю, — сказав Вітіко, — а тепер мені треба до єпископа.
— Якби я сказав, що не відчуваю великої радості від того, що знову бачу вас, — розповідав чоловік, — це було б брехнею. А до превелебного єпископа я вас проведу, бо він довіряє мені не менше, ніж довіряв покійний пан Реґімар. А війна вже скінчилася, в якій ти брав участь?