— Таж воно так, превелебний брате Реґімберте, — зітхнув Здик, — високе буде принижене, а мале — піднесене. Не менш сильні, ніж ці Рожер, Роберт, Боемунд, Вільгельм і Дроґо, є ще й інші люди в цьому світі, і хтозна, чи не ходить серед нас німецький король і римський імператор, що дасть порятунок.
— Конрад тепер рушить у похід на Рим, — проказав Реґімберт, — і багато людей хвалять хлопця Фрідріха.
— Усе в руках Господа, — мовив Здик. — Роди вимирають, інші множаться, держави зникають і виникають. У нас люди з князівського престолу скотились до злиднів, інші від плуга піднеслися до влади, міста і роди панували і щезли. Але Господь творить через людей дива, які сяють від сходу до заходу і які не забудуться, навіть якщо ми втратимо їх унаслідок нечистості свого серця.
— Ти кажеш, брате Здику, — відповів Реґімберт, — про визволення Святої землі від ганьби осквернення завдяки завзяттю грішних людей. Оце і є диво, яке сталося за наших часів і яке не забудеться. Це моя молитва вдень, мої роздуми серед ночі й моя мрія уві сні, що і я коли-небудь потраплю до тієї землі. Я розповідаю й повторюю собі, як дивовижно все відбулося. Є один чоловік із дрібним тілом, кволими членами, почорнілими щоками й босими ногами — пустельник Петер, що приходив до святого отця Урбана. Він розповідав, як добувся до Єрусалима і як там люди піклувалися про нього, як шляхетні жінки мили йому ноги, бо ж поширилася звістка, що прощі служать спасінню душі, завдяки чому людина позбавляється провини, стає побожніша, приносить реліквії, які забезпечують вічне благословення, тож багато, й дедалі більше, людей подалося до Єрусалима, щоб долучитися до спасіння. І що більше людей іде до Єрусалима, то більше невірних приходить з азіатської землі, і вони все завоювали аж до моря, стали для прочан пострахом і небезпекою, вимагають плату, коли люди хочуть доступитися до святих місць. Але прочани терплять страх і небезпеку, дають плату. Зіфрід, архієпископ Майнцький, Оттон, єпископ Реґенсбурзький, Ґюнтер, єпископ Бамберзький, Вільгельм, єпископ Утрехтський, що мали численний почет, зазнали нападу і втратили майно та людей. Із сімох тисяч християн, що пішли на прощу, п’ять тисяч убито. Дітріх, граф Трірський, що вбив Куно, архієпископа Кельнського, пішов, щоб покаятись за тяжку провину, до Єрусалима і вже не повернувся. Вельможні прочани фон Вульфенберґ, фон Таль, фон Бінґен пропали, і про них ніколи нічого не чули. Над однією гарною абатисою чинили наругу, аж поки вона померла. Турки занапащають святі місця, трощать церковне начиння, вбивають священиків і знущаються з них, патріарха схопили за бороду та волосся і повалили на землю, плювали йому в обличчя, а коли бідні прочани не мали чим заплатити, їх проганяли назад, і християни нічим не могли допомогти їм, бо їх самих пограбували і принизили, а оскільки про прочан ніхто не міг подбати, по дорозі додому вони часто знесилювалися. Пустельник дістав листи, які йому передав патріарх Сімеон і які давали йому ще й інші люди, незліченні люди. Святий отець відповів, що він подумає про допомогу. Петер пішов потім через Альпи і розповідав там, роздавав листи. В листопаді 1095 р. святий отець скликав у Клермоні збори трьохсот єпископів. Прийшли й абати, герцоги, шляхтичі, лицарі і народ. Святий отець проводив збори просто неба й казав: вчення Спасителя багато сотень років проповідували в Азії, звідти воно поширилося на цілий світ, а тепер там порядкують невірні. Яке лихо! А проте є ще більше лихо. Святе місто Єрусалим і Свята земля перебувають під їхньою владою. Спаситель, що прибрав людську постать, подорожував там, вимовляв там свої слова, творив дива, жив там і помер там. А тепер там немає спасіння. В церкві Воскресіння, завдяки якому він відібрав у смерті її силу, виголошують диявольські слова, в святих приміщеннях стоять в’ючні тварини, християн переслідують, зі священиків знущаються і вбивають їх, а прочани, щоб мати тільки змогу поглянути, повинні давати велику плату. Нам усім було б краще, якби ми померли, ніж жити отак і терпіти це лихо. Я кажу: нехай кожен зречеться сам себе, кожен візьме хрест Спасителя, нехай жоден християнин не свариться з іншим, нехай жоден не позиває іншого до суду, нехай ніхто не буде сміливим перед сусідом, бо треба бути сміливим перед поганами, щоб заробити прощення гріхів; нехай ніхто не боїться небезпеки, бо той, хто з чистим серцем бореться за Господа, долатиме ворогів і не знатиме ніякої нестачі, бо хто здобуває Бога, той багатий; нехай нікому не перешкодять нарікання ближніх, бо милосердя Господнє захищає дім. Святий отець не встиг доказати своїх слів, як серед народу зринув крик, наче грім, усі як один кричали: «Цього хоче Господь!» А коли знову запанувала тиша, святий отець сказав: правду написано в Святому Письмі: «Де двоє чи троє в ім’я моє зібрані, — там я серед них». Так сталося і з вами, бо ж ви як один чоловік єдиними вустами закричали: «Цього хоче Господь!» Відтепер ці слова — ваш поклик, а хрест — ваш знак, знак сили і смирення. А хто наважиться перешкодити святому заходові, того спіткає прокляття папського престолу, а той, хто сприятиме, той матиме підтримку ім’ям Господа від вічності до вічності. Коли святий отець закінчив своє звернення, Адемар де Монтей, єпископ із Пюї, став перед ним навколішки і попросив дозволу взяти участь у святому поході, потім став навколішки Ґійом, архієпископ Оранський, і теж попросив про це, потім стало навколішки багато людей і просили, і більшість зібраних зголосилися йти в похід і хвалили його. Раптом люди, побачивши на чиємусь одязі червону тканину, червоний шовк або полотно, повідривали їх і повирізали з них хрести, прикріпивши їх собі на плечі. Старі люди, які жили тієї пори, розповідали, що звістку про те, що відбулося в Клермоні, поширили одночасно в усіх країнах християнського світу. Єпископи і священики проповідували тепер хрест, а прочани закликали до походу. Чоловік розлучався з дружиною, дружина — з чоловіком, батько-мати — з дітьми, діти — з батьками-матерями, брат — із сестрою, сестра — з братом, хлібороб забував про поле, пастух — про отару, ченці та черниці покидали свої келії, і всі: чоловіки і жінки, високого роду і низького — хотіли неодмінно взяти участь у мандрівці народів до Святої землі. Вже не було часу відкинути тих, хто був непридатний, і всі, наче один бурхливий потік, ринули вперед. Незліченні тлуми людей вирушили одразу з лицарем Вальтером і пустельником Петером, але вони загинули. Потім рушили інші люди з графом Еміко, і вони теж загинули. Потім Ґотфрід Бульйонський, цей шляхетний герцог Лотаринзький, рушив уже, все зваживши і продумавши. З ним пішли його брати Балдуїн і Євстахій. Із ними пішов і Роберт, граф Нормандський, брат англійського короля, крім того, Роберт, граф Фландрії, а також Гуґо, граф Вермандуа, брат французького короля, потім граф Стефан де Блуа, що мав містечок і замків, наче днів року; а ще Раймунд, граф Тулузький, що був найбагатшим серед лицарів; Боемунд, син нормана Роберта Ґвіскара, онук Танкреда, а з ним був і його небіж Танкред, що вже замолоду здобув високу похвалу; а до того ж поїхали з ними ще велике число панів, лицарів і шляхти. Вони їхали через Угорську землю, а потім через грецьку імперію, і їх було, коли вони ступили на азіатську землю, півмільйона і сто тисяч чоловік. Серед них було триста тисяч озброєних піших воїнів і сто тисяч вершників. Вони йшли вперед по азіатській землі, й були серед них люди всіх мов і народів. Вони страждали від голоду і спраги, від ворогів і чвар, від хвороб і виснаження, від сутичок і зупинок, бо не всі були чисті серцем. А як очистились — завоювали Нікею, Едессу, Антіохію, а шостого дня місяця червня 1099 року сподобилися ласки бачити Єрусалим. Стали навколішки, співали хвалебні гімни і плакали з радості. Потім підступили до міста й підготувались до облоги, а на тридцять дев’ятий день після свого прибуття, п’ятнадцятого дня місяця липня, взяли штурмом Єрусалим. Усі доклали найтяжчих зусиль, і навіть тих, хто помер по дорозі, знову бачили серед воїнів. Воїни цілували землю, все чіпали руками, правили в святій церкві Господні відправи, несли покуту і хвалили гучними голосами покращення. А потім заснували, бо ж кричали, що цього хоче Господь, християнську державу і обрали Ґотфріда першим королем Єрусалима. Це сталося третього року, відколи вони покинули батьківщину. Бачиш, брате Здику, оце і є диво, яке створив Бог, як ти казав, руками грішних людей. Після життя і смерті Спасителя у світі не сталося нічого видатнішого. Радість поширилася на весь християнський світ.