— А якщо це все через гріхи людей буде втрачене, коли-небудь його знову можна буде відвоювати, тож будуть і пастир, і паства, — запевнив Здик.
— Щасливі будуть ті, хто буде обраний для таких здобутків, — казав Реґімберт. — Скажи, Здику, чи буде князь Владислав брати участь у священній війні?
— Владислав, великий князь Богемії і Моравії, спершу зміцнюватиме владу у своїх землях, — відповів Здик, — а вже потім робитиме те, що дасть користь церкві та людям.
— Королі, князі і всі, хто має силу, повинні взяти участь у цьому поході, — переконував єпископ Пассауський. — А ти, мій сину, Вітіко, ти проведеш свою юність у Святій землі?
— Коли мої незначні зусилля зможуть дати якийсь результат, я не відмовлятимусь, — відповів Вітіко.
— Я вірю в це, — проказав єпископ.
— Превелебний єпископе, ви назвали в своїй розповіді одне ім'я, яке я знаю, — додав Вітіко. — Альмус — брат-утікач угорського короля, брат, якого по-дружньому прийняв імператор Іоанн, — це батько Адельгайди, дружини чеського князя Собеслава, що любила Богемію та Моравію, була в цьому житті, наче свята, й засвідчувала свою зичливість. Дозвольте мені, високоповажний пане, сказати слово про Владислава, князя Богемії і Моравії. Якщо цього вимагатиме честь і слава його земель, він понесе свою корогву й за кордони до далеких народів, і ми підемо за ним.
— Я знав Адельгайду, мій сину, — мовив Реґімберт, — вона насолоджується на небі святою винагородою. Владислав міг би не тільки дбати про честь і славу своїх земель, а й робити те, чого вимагає честь і слава Господа.
— Господь усякчас і за різної пори веде людей, — заговорив Здик, — і пробуджує тих, кого потребує даної миті, тож пробудить і тих, хто і в світських справах, і в небесних утвердить його честь і славу, навіть якщо це відбудеться в таких далеких літах, яких ми не бачимо й про які навіть не здатні помислити.
— Амінь, — підсумував єпископ Пассауський, — так було і так буде. Оскільки нині, як ти казав, треба, щоб князь Святослав [так в друкованому оригіналі. — прим. верстальника] зміцнив свою владу, святий отець пошле свого легата в Богемію, який упорядкує церковні справи, і князь тоді зможе врядувати далі, а Німеччині годилося б мати короля, що має в собі водночас кров Гогенштауфенів і Вельфів, як-от молодий Фрідріх, тоді війна між ними припиниться, Італія повинна коритися, святий отець та імператор, коли його коронують, повинні жити в дружбі, і тоді годі буде осягнути оком намети тих, хто йтиме в похід у Святу землю, і Господа там піднесуть у славі.
Поки єпископ ще казав ці слова, до кімнати зайшов священик Костянтин. Він стояв поодаль і чекав, поки єпископ закінчить.
— Ну, що ти скажеш, любий велебний брате Костянтине? — запитав єпископ.
Священик підступив ближче, нахилився й заговорив: