Один слуга похопився виконувати наказ.
— На добраніч вам, превелебний пане, — мовив Вітіко.
— І тобі, мій сину, — побажав Здик.
Вітіко разом зі слугою вийшов із кімнати. Слуга повів його по освітленому коридору, а потім сходами вгору до великих дубових дверей. Зайшли в них і потрапили до передпокою. Там сиділо двоє слуг і Раймунд.
— Високий пане, — ці люди до ваших послуг, — проказав слуга, що провів Вітіко, й пішов назад. Слуги в передпокої підвелися.
— Іди за мною, — сказав Вітіко Раймундові.
Раймунд підвівся, і Вітіко разом із ним зайшов до другого малого передпокою, де було приготоване ліжко, річ очевидна, для Раймунда. Потім вони зайшли до їдальні, де вже був накритий стіл для вечері. З їдальні пройшли до кімнати, де була зброя і гарні шати. Поряд із тією кімнатою була спальня для Вітіко. В усіх кімнатах горіло світло.
— Ну, Раймунде, ти вже побачив наше приміщення, а тепер ходи зі мною до стайні.
Вітіко відмовився від супроводу одного зі слуг і повів Раймунда до стайні. Поглянувши на коней, обидва знову повернулися до своїх покоїв. Вітіко завів Раймунда до гардеробної, сів, зняв шкіряний шолом із голови й пригладив назад своє русяве волосся.
— Слухай, Раймунде, — озвався він, — злигодні тепер уже позаду. Нам дали в цьому церковному палаці гарні кімнати, а невдовзі на стіл поставлять страви, які наситять нас, і ми добре відпочинемо на чудових ліжках.
— А мене спіткає сувора кара, — похнюпився Раймунд.
— Це ж за що? — здивувався Вітіко.
— Превелебному єпископові я давав потримати свого коня і давав ще йому тримати мотузку з тим харцизом, — пояснив Раймунд. — Ви не сказали мені, а я не впізнав його, бо те буре вбрання було гірше, ніж те бахмате, яке вони вдягають у країні, ще гірше, ніж те буре вбрання, яке мав на собі чоловік, що привіз вам у Горню Плану князів пояс для меча та інші речі. У великому місті Нюрнберґу превелебний єпископ ходив у фіалково-синьому вбранні і мав золотий ланцюг і золотий хрест, гарну шапку й кучеряву бороду. Таким я б упізнав його. А в домі, де ми ночували, я з'їв, не лишивши йому, найсмачніші наїдки.
— А що б ти робив, якби впізнав його? — запитав Вітіко.
— Я б упав навколішки і сказав би Мартину та Люсії, щоб і вони стали навколішки, — відповів Раймунд.
— І ти б його виказав, — дорікнув Вітіко, — ти прислужився йому, бо не впізнав його. Господар лісового дому, де ми ночували, впізнав його, але посадив поміж слуг, і отак допоміг йому, бо превелебний єпископ був змушений утікати з нашої землі, де лихі люди замірялися на його здоров’я і життя.
— І не впаде на них дерево або кара Господня? — дивувався Раймунд.
— Таке може статися, — кинув Вітіко, — а може статися й те, що їм ще відведено якийсь час.
— Превелебний єпископ усе пригадає мені, що я вчинив проти нього, — бідкався Раймунд.
— Він пригадає тобі так, що дасть винагороду, — заспокоїв слугу Вітіко, — а ти подумай над тим, що, коли будеш разом із такими людьми, як ти, не слід пожирати найкращі наїдки.
— Я був такий голодний, — виправдовувався Раймунд, — але він завжди думатиме про це.
— Він думає про багато різних речей, але про таке — ні, — заперечив Вітіко.
— Скажіть йому, — попросив Раймунд.
— Скажу, — пообіцяв Вітіко.
Вітіко замовк, а Раймунд і далі стояв перед ним.
Трохи згодом прийшли подавальники, принесли страви та вино й поставили все на стіл у їдальні. Вітіко підвівся, наказав Раймунду йти за ним і пішов у їдальню. Там сів за стіл, сказав Раймунду сісти поряд і їсти разом із ним, господар і слуга вечеряли за столом у єпископському палаці, а служники прислужувати їм. Поївши й попивши, Вітіко підвівся, наказав служникам забрати рештки страв і звелів Раймунду йти спати до його кімнати, а служникам — погасити світло в усіх кімнатах, крім своєї спальні. Потім пішов туди, зачинив двері, запалив нічну лампу, погасив усе інше світло, роздягся й ліг спочивати.
Уранці Вітіко з Раймундом пішли до коней, потім повернулися в кімнати і спожили сніданок, який принесли слуги.
Зійшло сонце, і в соборі єпископського міста забамкали дзвони. Вітіко та Раймунд вийшли на подвір’я палацу, а звідти через відчинену хвіртку в місто. Там товклося багато людей, прагнучи побачити, як єпископ їде до церкви. Вітіко і Раймунд зупинилися серед людей.