Вітіко зайшов у кімнату. То була простора кутова кімната з чотирма вікнами на двох стінах. Під однією внутрішньою стіною стояв дерев’яний хрест зі Спасителем. Перед хрестом виднів молитовний ослінчик, застелений коричневою тканиною, а над хрестом був дашок із точнісінько такої самої тканини. Вся кімната була оббита дубовими панелями. За столом сиділи чотири жінки в темно-сірому вбранні, поли якого стягували пояси. З білими чепчиками на головах жінки сиділи за широким столом і працювали голками, виготовляли якусь вишивку. Дві з них були молоді, одна — середнього віку, ще одна — вже похилих літ. Жінка середнього віку сиділа трохи глибше, ніж старша жінка, а молоді — ще глибше. Та жінка мала лагідне обличчя з гарним сяйливим біло-рожевим кольором шкіри. Її очі були сині, а коси, що витикалися з-під чепчика, були біляві і, здавалося, бліднули на очах. Найстарша жінка теж мала гарне і сповнене приязні обличчя, але її рум’янець був блідіший, ніж у решти жінок. Очі мала темно-сині, а сиві коси були білі, як чепчик.
Вітіко, зайшовши до цієї кімнати, зняв шапку, тож русяве волосся огорнуло його обличчя, вклонився і мовчав.
Найстарша жінка підвелася, поклала голку на стіл і мовила:
— Ти дивуєшся, Вітіко, що опинився в цій жіночій кімнаті. Трохи побудь тут і, щоб довести, що ти не зневажаєш нас, сядь.
Одна з молодих жінок підвелася й хотіла присунути Вітіко стілець, але він ступив уперед, узяв стілець, а коли жінка пішла на місце, сів на нього. Найстарша жінка теж тепер сіла, а потім заговорила знову:
— Вітіко, оскільки ти тепер серед нас, я вітаю тебе. Я Аґнеса, вдова Леопольда, передпопереднього маркграфа Австрійського, донька імператора Генріха IV.
Вітіко мерщій скочив на ноги.
— Сиди, — сказала жінка, — а якщо хочеш говорити, то кажи з місця.
Вітіко сів і мовив:
— Ясновельможна пані, якщо вже так склалося, дозвольте, щоб я подякував вам за прийняття в цій кімнаті й за повагу, яку ви засвідчили мені.
— Вітіко, — пояснила Аґнеса, — коли мій управитель прийшов у цю кімнату й назвав нам твоє ім’я, я наказала, бо ж тут твоя мати, привести тебе до нас. Вибач мені, мої очі хотіли бачити, що за добрий син виріс у доброї матері. Тож облиш свою подяку за прийняття і привітай свою матір, бо це твій перший обов’язок.
Почувши таке, Вітіко підвівся, підійшов до жінки середніх літ, став перед нею на одне коліно й проказав:
— Вітаю тебе, моя добра й дуже кохана мамо!
— Вітаю тебе, мій вірний сину! — відповіла жінка. Підняла сина за руку й поклала свої руки йому на голову. Коли руки вже опускалися, Вітіко нахилився й поцілував матір у праву руку. А коли випростався і глянув матері в обличчя, в її очах були сльози, і в його очах були сльози.
Обидві молоді жінки припинили вишивати і дивились на матір і сина.
— Вітіко, йди сідай знову, — мовила мати, — й засвідчи високій пані, що покликала тебе перед свої очі, свою шанобу.
Вітіко, щоправда, не сів, і почав говорити:
— Так, шанобу, яка належить високій пані, шанобу, яка належить їй, бо вона донька незабутнього імператора Генріха, шанобу, яка має припадати матері німецького короля Конрада, шанобу, які слід засвідчувати матері Ґертруди, дружини Владислава, великого князя Богемії і Моравії, що під час облоги Праги стала героїнею; шанобу, яку я відчуваю до пані, що через своїх синів та доньок керує на духовних та світських престолах, на бойовищах і в князівських радах; шанобу, з якою юнак звертається до жінки.
— Вітіко, — сказала Аґнеса, — моя невістка Марія розповідала мені, що її батько Собеслав, великий князь Богемії і Моравії, казав, що ти вмієш, дарма що молодий, добре складати свої слова, і ти дав нам тут доказ. Думаю, ти справді шануєш мене, але це через мої сиві коси і згорблене тіло, бо до цього завжди спонукає старість, на яку Господь накладає завеликий тягар.
— Висока пані, — звернувся Вітіко, — князь Собеслав завжди лагідно ставився до мене, і я кажу те, що думаю, хоча часто не можу перевести свої думки в слова. В тобі я вшановую те, яка ти є, і вшановую також твій вік.
— Сядь, Вітіко, — мовила Аґнеса, — і почекай ще трохи, я не довго відбиратиму тебе в матері.
Вітіко пішов до свого стільця і сів.
— Ти приїхав із Пржица? — запитала Аґнеса.
— Із Пржица, — відповів Вітіко, — але з Пржица я провів до Пассау превелебного єпископа Здика, що був змушений утікати з країни, а потім із Пассау приплив Дунаєм до Відня.
— Тож єпископ Здик був змушений тікати? — перепитала Аґнеса.