— Через могутніх панів у своїй землі, які мають на нього великий гнів, — відповів Вітіко.
— Отож завжди однаково, завжди те саме, — зітхнула Аґнеса. — Вітіко, як довго ти не бачив матері?
— Чотири роки, — відповів Вітіко.
— Він приїхав у тому самому вбранні, в якому прощався зі мною, — зауважила мати.
— Тож ти вдягнув своє юнацьке вбрання? — поцікавилася Аґнеса.
— Я вдягнув це вбрання, — пояснив Вітіко, — бо думав, що мати зрадіє, побачивши його, крім того, гарний лицарський обладунок мені не дуже личить, бо я ще не здійснив ніяких лицарських звитяг, що їх відзначили б наданням титулу володар країни, якому служать, або князі, і що забезпечили б славу і блиск серед людей.
— Цей молодий лицар знову розповідає про звитяги, — промовила Аґнеса, — а ти знаєш, що таке звитяги? Послухай, Вітіко, сьогодні тут день пам’яті і я, коли ти прийшов, якраз розповідала жінкам про минувшину. Я розповідатиму далі, це, Вітіко, може стати в пригоді й тобі, якщо ти вислухаєш і обдумаєш потім.
Аґнеса хвилину помовчала й стала розповідати:
— Мій батько домігся, що його сина Конрада обрали римським королем, і він мав після нього стати римським імператором. Але Конрад повстав проти батька й хотів позбавити його влади. На імперському з’їзді в Майнці князі позбавили його королівства і претензій на імператорську корону, бо ніяку владу не можна засновувати на зухвальстві. Тоді батько висунув наперед свого улюбленого молодого сина Генріха, і його обрали римським королем і батьковим наступником. Його коронувала в Ахені, і він присягнув, що в усьому слухатиметься батька і ніколи не піде проти свого обов’язку. Батько видав мене заміж, коли я була ще дуже молода, за чудового чоловіка, Фрідріха фон Бюрена, що завжди був вірний і збудував собі замок на високому пагорбі Гогенштауфен, батько зробив його герцогом Швабії. Я народила йому синів Фрідріха та Конрада. Коли збігло п’ять років після коронування мого брата, він подався до бунтівників у Баварію. Батько послав до нього мого чоловіка і архієпископів Трірського та Кельнського, щоб вони нагадали йому про присягу і про четверту заповідь. Але брат лишився незворушний. Він здобув Саксонію і багато інших земель і рушив проти батька. Тут помер мій чоловік. Брат казав, що не хоче воювати проти батька, він, мовляв, лише хоче, щоб той позбувся відлучення від церкви і по-християнському жив зі своїми дітьми, які тоді слухатимуться його. В серпні військо мого батька прийшло під Реґенсбурґ проти війська мого брата. Батькове військо було численніше за братове. Коло батька було багато вірних панів, був Леопольд, маркграф Австрійський, Борживой, князь Богемії і Моравії, та багато інших. Можна було передбачити, що в разі битви перемога дістанеться батькові. Тоді брат пішов уночі спершу до маркграфа Леопольда і сказав, що хоче віддати мене йому за дружину, якщо той не допомагатиме батьку під час битви. Леопольд пообіцяв, пішов до батька й сказав йому, що не воюватиме за нього. Тоді Борживой, князь Богемії і Моравії, сказав, що в такому разі можна взагалі не воювати, бо військо замале. Коли це все сталося, мій брат послав посланця до батька, який мав повідомити, що у війську батька існує змова, щоб відцуратися його і відібрати йому життя. Оскільки маркграф Леопольд відмовився воювати, а князь Борживой сказав, що можна взагалі не воювати, батько повірив посланцеві, впав у відчай і втік уночі з табору. Наступного дня брат звелів привести мене до свого намету і сказав мені, що я наречена Леопольда, маркграфа Австрійського. Я знаю, що я зчинила крик, а потім я знепритомніла. Прочнувшись, я лежала на землі, брат стояв переді мною й дивився на мене. Жінки не допомагали мені, бо боялися брата. Потім одна чеська дівчина сіла коло моєї голови на землю, капала воду мені на чоло і змочила вуста. Коли я ожила, вона притулилася своїми вустами до моїх, гладила мені щоки й пестила мене. Я схопилася за руку дівчини, і вона допомогла мені сісти на стілець. Дівчина була зі мною цілий день, а потім ще багато днів. Згодом вона поїхала до своїх у Богемію. Я погодилася вийти заміж за Леопольда, маркграфа Австрійського. Це сталося в рік смерті мого чоловіка, і відтоді минуло тридцять сім років. А ту чеську дівчину я відшукала, вона стала моєю подругою, я стала її подругою, і ми зберегли нашу любов протягом усього нашого життя. Та дівчина вийшла заміж за чеського пана Затона, і перша дитина від того шлюбу стала твоєю матір’ю, Вітіко, і вона теж дарувала мені свою любов і за життя своїх батька-матері, і після їхньої смерті.
— Моя мати лише виконувала свій християнський обов’язок, — проказала мати Вітіко.