— А моя подяка теж була лише християнським обов’язком, — мовила Аґнеса. — А потім розповідала далі: — Моє подружнє життя з Леопольдом було дуже щасливим. Він був побожний і добрий до своїх підданих, засновував собори й монастирі, крізь це вікно можна побачити монастир нового замку, який він заснував. Наші діти виросли в любові до нас і в любові одне до одного. Потім він помер, і я тут тужу за ним.
Аґнеса помовчала якийсь час, решта мовчали теж. Потім заговорила знову:
— Батько втік у Богемію. Князь Борживой наздогнав його, а потім шанобливо ставився до нього. Він провів батька до свого шваґра Віпрехта фон Ґройча. Віпрехт фон Ґройч провів батька далі, аж поки він добувся до Рейна. Коло Кобленца батько зібрав нове військо. Мій брат теж подався на Рейн, і знову братові люди стояли проти батькових людей. Тоді мій брат послав вісника до батька, який мав переказати наступні слова: на святе Різдво призначено імперський з’їзд у Майнці, тож він смиренно просить батька спершу зустрітися з ним і обговорити, яке в них становище в обох, а потім вони примиряться. Батько прийшов на переговори, а як побачив сина, з його очей потекли сльози, і він сказав: «Генріху, в ім’я всемогутнього Господа благаю тебе, не бери на себе цей учинок, що не матиме прощення ні в цьому житті, ні в тому». Ми обидва повинні бути в розпачі. Брат мій упав на землю, обхопив батькові коліна і сказав, що кається за все, що скоїв проти нього, просить прощення, він буде слухняний, батько може примиритися з церквою, і обидва поїдуть на імперський з’їзд у Майнц, де закріплять примирення. Батько простив. Потім брат сказав, що хоче піти в Майнц і підготувати там усе, батько може тим часом зачекати. Брат пішов, батько чекав. Брат повернувся й заприсягся, що готовий пожертвувати за батька душу й тіло і хоче тепер супроводити його. Вони поїхали і добулися до Бінґена. Кожен мав триста чоловік почту. По дорозі почет брата ставав дедалі численніший. Перед Бінґеном він сказав: батьку, мій неспокій зростає, що через відлучення від церкви архієпископ Майнцький не пустить вас у місто. Лишайтеся в Бінґені і святкуйте тут Різдво, а я піду в Майнц і попіклуюся про вас. Батько відповів: Генріху, Господь судить між тобою і мною, я довіряю тобі. Мій брат присягнув утретє, що ладен покласти життя за батька. Поїхав у Майнц, а батько в Бінґен. Але в Бінґені його оточили люди мого брата Генріха, що були там, і люди Ґебгарта, єпископа Шпаєрського, які товаришували з ними, люди батька зазнали поразки, а його полонили. У в’язниці батькові відмовляли в задоволенні потреб тіла і в затишку. Потім із Майнца прийшли архієпископ Майнцький і Кельнський, єпископ Вормський і маркграф Майсенський. Вони сказали батькові: віддай клейноди, корону, пурпур та перстень, щоб ми принесли твоєму синові Генріху. Батько запитав: де право, щоб жадати такого? Вони сказали: адже ти продавав священицькі посади за гроші, відлучений від церкви і від того всі в державі страждали душею і тілом, і тому святий отець і князі хочуть, щоб ти зрікся своєї гідності. А батько крикнув: ти, Ротгарте, архієпископе Майнцький, ти, Фрідріху, архієпископе Кельнський, і ти, Адальберте, єпископе Вормський, що ви дали мені за ваші посади? Вони відповіли, що нічого. Тоді батько сказав: отже, я тепер виправданий, бо ви б мали мені багато заплатити за свої посади. А я вам кажу: не ганьбіть ані цих посад, ані імператорської гідності. Якщо князі хочуть вирішити щось про інші справи, треба визначити термін для розслідування, і, якщо мене визнають винним, я сам зніму корону зі своєї голови. Посланці сказали, що ніякого терміну не дадуть, імператор повинен одразу виконати вимогу. Тут батько вийшов із кімнати і одразу повернувся, вдягнений у пурпур, корону на голові й перстень на пальці. І сказав: імператор загалом дозволяв, щоб злочинцеві визначили термін і вислухали його, а вони імператорові такого не дозволяють. Гаразд, тож беріть те, що вам кортить узяти. Коли він це сказав, посланці стояли й не ворушились. Потім заговорив маркграф Майсенський: наш король Генріх сказав, що, коли імператор швидко погодиться, можна буде врятувати його життя. Архієпископ Майнцький додав: якщо ми можемо посадити на імператорський трон найгіднішого, чому ми не можемо повалити найнегіднішого? Після цих слів вони зняли в батька корону з голови, стягнули перстень із пальця і скинули з нього пурпурову мантію. А він крикнув: Господи, я страждаю за гріхи своєї молодості. А от у вас посади месників немає, і вас спіткають кари як зрадників Господа. Посланці забрали клейноди в Майнц, і князі, священики та легати святого отця вимагали, щоб тепер прийшов імператор, покаявся й доброхіть зрікся своїх прав. Брат звелів привезти батька в Інґельгайм, князі і учасники з'їзду теж подалися туди. Вони погрожували батьку й казали, що він повинен доброхіть зректися влади. А батько запитав: якщо я це зроблю, чи матиму я потім спокій і безпеку? Відповів йому Ґебгарт, єпископ Констанцький, що був легатом святого отця: ні, ти доти не матимеш ні спокою, ні безпеки, поки не зізнаєшся, що блюзнив проти церкви та її голови. Батько сказав: тож зберіть із князів та священиків суд, нехай він розслідує і вирішує. А Ґебгарт казав далі: якщо не вирішиш цієї самої миті, ти будеш ув’язнений довіку. Батько відказав: а якщо я зізнаюсь і зречуся влади, ти тоді скасуєш моє відлучення? Ґебгарт сказав: я не маю таких повноважень. Батько йому у відповідь: хто слухає каяття, повинен мати змогу виправдовувати. Ґебгарт мовив: так, мабуть, учинить святий отець, якщо ти підеш на прощу до Рима і даси відшкодування. Після цих слів батько впав навколішки й заволав: задля ласки і милосердя небесного прошу вас усіх про лагідність і справедливість, а до тебе, Генріху, мій сину, я звертаюся з заклинанням: не ской наді мною найнегідніше і найогидніше. В багатьох князів текли сльози по щоках, Ґебгарт не відступався від своїх слів, Генріх, мій брат, не казав нічого й не дивився на батька. Тоді заговорив імператор: гаразд, я зрікаюся імперії і задовольню церкву, а згідно з заповіддю прощення рекомендую вам свого сина. Князі тоді одразу ще раз обрали і освятили мого брата як короля. Але батька не відпустили. Минув якийсь час, і він попросив Ґебгарта, єпископа Шпаєрського: дай мені якийсь маєток у твоїй єпархії, щоб я міг ходити на хори. Єпископ відмовив. Тоді батько подумав, що його життя в небезпеці, і спробував утекти, спроба виявилась вдалою. Він утік до Кельна, а звідти з нечисленним почтом пішов у Люттіх. По дорозі вони почули мисливські ріжки, назустріч їм виїхав зі своїми людьми герцог Лотаринзький, якого батько колись усував від влади, і сказав: ти був до мене дуже несправедливий. Батько відповів: тепер я шкодую і про це, і про інше. А герцог сказав: я буду коло тебе, бо ж тебе переслідують. І поїхав тоді з усіма своїми воїнами до батька в Люттіх. Тоді Кельн, Юліх та інші міста заявили, що вони за батька, і зібралося військо. Тоді мій брат послав вісника до батька, щоб смиренно привітати його і сказати, що він хоче з ним примиритися і відсвяткувати в нього в Люттіху Великдень. Батько відповів: я не довіряю тобі, я пішов на край імперії, щоб мати спокій, а ти лишайся далеко, тутешній народ неприхильний до тебе. Але мій брат пішов із військом на Люттіх, зазнав поразки і насилу врятував своє життя. Батько тоді оприлюднив листа, в якому написав: я скаржуся Господу і святим на страждання, яких я зазнав від церкви, але я підпорядкуюся їй і дам їй відшкодування, і отак не стане причини, через яку мій син воює проти мене, бо ж він, напевне, прагне лише влади. Мій брат знову зібрав військо і довго обступав облогою Кельн, аж поки голод і хвороби підточили там його військо. Тоді він лишив Кельн, знову зібрав людей і рушив проти Лотаринґії. Та якось приїхав до нього Буркгард, єпископ Мюнстерський, і сказав: твій батько, імператор, посилає тобі імперський меч, якого тоді не було в Бінґені, бо сьомого дня місяця серпня він помер у Люттіху. Він просив тебе, щоб ти поховав його і простив його людей. Але Генріх не поховав батька. Єпископ Люттіхський поховав батька по-християнському, але був змушений відкопати його, бо ж він помер відлучений від церкви. Тіло поховали тепер в неосвяченій землі на одному з островів річки Маас, і тільки один прочанин із Єрусалима молився і співав псалми над тілом. Потім згідно з волею мого брата батька помістили в кам’яний саркофаг і привезли в Шпаєр. Батьків слуга Еркенбальд хотів зі священиками і людьми поховати його в церкві Святої Діви Марії, яку збудував батько, але єпископ Шпаєрський не дозволив. Відтоді тіло лежало п’ять років в одній неосвяченій каплиці. Потім його поховали, і брат справив похорон. Відтоді він урядував як світський проводир християнського світу. Сьогодні день пам’яті про той день, коли після численних молитов Бог нарешті виявив милосердя й дав мені змогу цілковито простити брата за його гріхи проти батька. Тому сьогодні відслужили врочисту церковну відправу і я розповідаю про це. Та й брату моєму почасти явлено милосердя, і він мав змогу ще тут трохи спокутувати свою провину. Лоно його дружини виявилось неплідним, церква відлучила його, і він помер у зрілі літа від невеличкої виразки, що збільшувалась і забрала його. Німецька корона перейшла до саксонця Лотара.