— Тьємо фон дер Ауе може провести, — сказав чоловік у темно-зеленому вбранні та бурому плащі. — Я Мархард фон Гінтберґ, і, коли ти, дитино, маєш якусь справу, назви своє ім’я, маркграф може допомогти тобі, він добрий.
— Я не маю ніякої справи, я хочу тільки бачити ясновельможного маркграфа і засвідчити йому своє шанування. Я був у поході, коли його величність король Конрад із Владиславом, великим князем Богемії і Моравії, йшов до Праги, щоб розбити бунтівників, і ясновельможний маркграф теж був у тому поході.
— Отже, ви бойові товариші, — виснував чоловік. — Що ж, я теж такий самий бойовий товариш, я теж був у поході, і Тьємо фон дер Ауе був, і Ґебгард фон Абадесдорф, і Еберґус фон Аланд, і Верінгард фон Брун, і Юборт фон Трібансвінхель, і Вірікус фон Ґаден, — усі вони стоять отут. Як ми бачимо, ти з чужої країни і ще не знаєш австрійських лицарів.
— Я не знаю їх, — признався Вітіко, — але я назву тобі своє ім’я. Мене звуть Вітіко, я родом із Богемії й служу великому князю Владиславу.
— То це той Вітіко, — сказав Мархард фон Гінтберґ, — що полонив моравських князів, а потім пустив їх, щоб вони їхали далі.
— Я тим князям дав змогу втекти, — підтвердив Вітіко.
— Тож ти Вітіко! — гукнув Ґебгард фон Абадесдорф.
— Вітіко, — проказав Вірікус фон Ґаден.
— Отже, ти Вітіко, і ще такий юний, — похитав головою Еберґус фон Аланд.
— Він бився з ними, а потім сміливо прогнав їх звідти, — вщипнув Тьємо фон дер Ауе.
— Ти, Вітіко, анітрохи не шанував їх, вітаємо тебе, — промовив Юборт фон Трібансвінхель.
— Ти повівся по-дурному, — обізвався Верінгард фон Брун, — але вітаємо тебе. Великий князь вичитав тобі?
— Він ушанував мене, — мовив Вітіко.
Лицарі підступили ближче й подали Вітіко руки.
— Сьогодні ти обрав добрий день, — сказав Тьємо фон дер Ауе, — маркграф вислухає тебе, а завтра він не матиме такої змоги, бо поїде на Каленберґ.
— Ми проведемо тебе, — сказав Мархард фон Гінтберґ.
Лицарі пішли з Вітіко по сходах усередину будинку. Проминули коридор, з нього вийшли в передпокій. У передпокої знову були люди в різноманітних гарних шатах, серед них юнаки і навіть хлопчики, теж ошатні.
Тьємо фон дер Ауе підступив до чоловіка в темній широкій сутані, на якій виднів срібний хрест.
— Рудперте, — звернувся він до того чоловіка, — ось той, хто піймав три золоті рибки й випустив їх у воду. Це Вітіко з одного богемського замку, як його називають?
— Це не замок, а тільки садиба, Пржиц, — уточнив Вітіко.
— Я все знаю, — мовив чоловік, — я як капелан їздив із маркграфом на пташині лови, і Вітіко розігнав усіх птахів. Мій сину, чого тобі треба тут?
— Він хоче розмовляти з ясновельможним маркграфом, бо той був його бойовим товаришем, — пояснив Тьємо.
— А воно й годиться підтримувати дружбу з бойовими товаришами, — сказав капелан. — Он стоїть Тіберт, камергер. Ходімо, Вітіко.
Капелан узяв Вітіко за руку і в супроводі інших чоловіків повів до лицаря, що стояв у темно-червоно-бурому вбранні, й заговорив до нього:
— Сміливий Тіберте, ось чоловік із Богемії, що разом зі своїм великим князем Владиславом брав участь у нашому військовому поході з Нюрнберґа на Пльзень і Прагу. Він відвідав нашу країну, щоб побачити ясновельможного графа. Його звуть Вітіко з Пржица.
— Отже, ти, юначе, Вітіко? — перепитав камергер. — Про тебе лихе розповідали через тих моравських князів і добре через твою сміливість у весняній війні та під Пльзенем. То це ти?
— Я був на цій війні, як і багато інших воїнів, — відповів Вітіко, — і діяв під Пльзенем, як вважав за потрібне.
— Що ж, високий маркграф невдовзі поговорить із тобою, — мовив камергер. А потім гукнув до хлопців: — Малий Хунріґу, ану, йди-но сюди.
Підійшов хлопець у червоно-білому вбранні.
— Побіжи до пана Оттона фон Ленґенбаха і скажи йому, що прийшов лицар із Богемії на ймення Вітіко і хоче потрапити до пана маркграфа, — наказав камергер хлопцеві.
— Гаразд, — сказав хлопець і метнувся з зали в якусь кімнату. Трохи згодом повернувся й доповів камергеру:
— Пан лицар повинен заходити.
Камергер Тіберт і Тьємо фон дер Ауе завели Вітіко в кімнату, в яку забігав хлопець. Там знову були пани та лицарі, а ще й жінки, всі чекали. До Вітіко звернувся літній лицар у зеленому вбранні:
— Молодий воїне, ти повинен трохи зачекати, ясновельможний маркграф має справи.
Вітіко стояв і чекав. Люди в кімнаті розмовляли між собою. Трохи згодом із дверей наступної кімнати вийшов ще один літній чоловік, привітав усіх, хто чекав, а потім пішов у передпокій.