Минуло вже тридцять три дні, як Вітіко щодня розмовляв із матір’ю геть про все, що спадало їм на думку та озивалось у серці, а коли вони вже дійшли згоди, що ще треба зробити в їхніх маєтностях, Вітіко став ладнатись до від’їзду. Пішов до маркграфині Аґнеси попрощатися з нею, і вона сказала йому:
— Вітіко, їдь із Божою ласкою, і будь і далі таким добрим. Згадуй нас і згадуй також мого батька, і молися за нього. Він був гарної статури, мав багато обдарувань, із його вуст завжди сходили смиренні слова, і йому довелося витерпіти стільки злигоднів!
— Я згадуватиму і вас, і вашого батька, і всіх, хто тут є, і моя молитва за вас піде до Бога, — мовив Вітіко.
Маркграфиня подарувала Вітіко осяйне вбрання і гарну прикрасу на шолом.
Потім Вітіко попрощався з матір’ю. Вона дала йому оксамитовий гаманець з усім тим золотом, яке могла дати. Син з удячністю взяв цей подарунок.
Потім Вітіко попрощався з панами і паніями, які жили в замку. Сказав прощальне слово й Лютгарт, материній дівчині-служниці.
Попрощався Вітіко і з усіма своїми новими товаришами, надто з лицарем фон Кюренберґ, Генріхом фон Офтерінґом і Верінгардом фон Бруном. А потім поїхав із Раймундом верхи з міста Відня по довгому мосту через Дунай і рушив до Горньої Плани.
3. З ратищами
Вітіко з Раймундом їхав по широкій рівнині, що простиралася на північ від міста Відня на лівому березі Дунаю. Цілий день він просувався вздовж берега проти течії. А вранці наступного дня вибрався на височину, де вже починалися ліси. Вітіко їхав землями панів Хунрінґів через місто Горн і переночував у одному лісовому заїзді. Третього дня він їхав по пагорбах, проминаючи долини, чагарники, хати і хутори, а потім заїхав у густий ліс, де росли високі й могутні дерева. На четвертий день Вітіко доїхав до Крумлова. П’ятого дня проминув башту Ровна, потім проїхав поміж хат Гореца і опівдні добувся до Горньої Плани.
Заїхав на подвір’я своєї кам’яниці, з допомогою Мартина і Раймунда завів коней до стайні й став піклуватися про них. Згодом пішов до світлиці, скинув шкіряний обладунок і сів із Мартином за широкий стіл.
Люсія приготувала страви, а як обід був готовий, Вітіко і Раймунд покріпилися.
Пообідавши, Вітіко пішов до старого священика. Люди, з якими Вітіко здибався по дорозі, вітали його, а часом навіть виходили з хат, щоб привітати його. Вітіко розмовляв з усіма.
У священика він пробув цілу годину, а потім пішов до теслі Давида і запитав:
— Давиде, ти маєш суху деревину?
— Вона складена у повітці, ми рубали ліс три роки тому на День святого Андрія і влітку обтесали, — відповів тесля Давид.
— А ти маєш помічників, щоб швидко скласти рубану стайню? — знову запитав Вітіко.
— Маю помічників, та й усюди ще можу знайти їх, — відповів Давид.
— У нас теж лежать зрубані і сухі колоди, — сказав Вітіко. — Я б хотів перебудувати повітку в теплу дерев’яну стайню, а на іншому місці збудувати нову повітку. Роботу треба скінчити до перших морозів пізньої осені.
— Скінчимо! — запевнив тесля Давид.
— Візьми собі помічників, — давав настанови Вітіко, — і приходь уранці, тільки-но розвидніє, до мене, ми виміряємо місце й поговоримо про роботу.
— Як зійде сонце, я вже буду в тебе, — пообіцяв Давид.
— І змайструй мені водночас чотири скрині, придатні для зберігання речей, — попросив Вітіко.