— На все свій час, — мовив Вітіко. — Цю кам’яницю колись збудував один мій предок, якого вже ніхто не пам’ятає, тож якийсь час вона ще може постояти.
— Ніхто не пам’ятає тих, хто збудував Плану, — проказав коваль, — але священик знає все і може назвати імена з тих давніх часів.
— Та їх не всі одразу збудували, — зауважив шинкар Захарія, — бо люди один за одним селились тут і будували.
— Ніхто не знає, як воно було після створення світу, коли поставали села і церкви, — мовив ткач Христ Северин.
— Села і церкви будували святі отці, — вирік скрипаль Том Йоганнес. — Лот, Аврам та інші, а коли їм заманулося збудувати Вавилонську башту, вони вже думали й про міста. Я, Вітіко, вже не можу працювати сокирою, але пошлю тобі свого хлопця, щоб він допомагав, і даватиму людям настанови.
— Настанови ми й самі собі дамо, — відказав коваль.
— Їх дадуть Вітіко і тесля, — поправив Роман.
— Але ж повинен бути той, хто дбатиме, щоб їх виконували, — не здавався скрипаль Том Йоганнес.
— Урбан уже навчився від тебе грати на скрипці? — запитав шинкар Захарія.
— Він учить те, в чому ти нічого не тямиш, — буркнув Том Йоганнес.
— А хто грає на князевій скрипці? — запитав Вітіко.
— Не грає ніхто, — відповів Том Йоганнес, — вона висить у моїй світлиці, я прикриваю її рушником, інколи лівою рукою гладжу струни, щоб вони співали, легенько щипну їх і навчаю Урбана та свого хлопця, щоб у Плані не перевелися добрі скрипалі.
— Гаразд, старайся! — мовив Вітіко.
— Я стараюся, це я ще можу, — запевнив скрипаль Том Йоганнес.
Чоловіки розмовляли далі, здебільшого про війну, в якій брали участь, і про те, що кожен із них пережив на ній, а розійшлися по домівках тільки тоді, як на небі вже засвітилися зорі.
Наступного дня прийшли ті, хто пообіцяв працювати на будівництві стайні, а також інші люди, всі зі своїми інструментами.
Тесля Давид розподілив усіх так, щоб вони не заважали один одному, й почалася ревна праця.
Надвечір із Крумлова повернувся Раймунд із погоничами в’ючних коней, вони привезли речі Вітіко. Їх розвантажили й занесли до будинку, розклавши, де можна.
Як уже звечоріло, чоловіки знову посідали з Вітіко перед його кам’яницею. Цього дня прийшло ще більше людей, ніж учора.
У наступні дні люди старанно працювали і щовечора збиралися перед домом Вітіко.
З тих, хто допомагав працювати, дехто інколи не приходив, бо мав залагодити якісь домашні справи, натомість приходили інші. Отак люди й мінялися раз по раз. Але вечірні збори завжди були велелюдні.
На шістнадцятий день після прибуття Вітіко чотири скрині були вже готові. Він звелів їх поставити одну коло одної у великій кімнаті й поскладав туди речі, що їх привезли в’ючні коні, та дещо з того, що вже було вдома.
Поки тривала праця на будівництві, Вітіко був там і керував роботою. Кожного з чоловіків, які приходили до нього ввечері додому, він не міг одразу провідати, щоб віддячити за честь візиту, бо ж їх було дуже багато, але мало-помалу провідував їх, розмовляв із ними, їв за їхнім столом хліб та сіль. Вітіко щодня рушав на прогулянку на своєму сивому коні, часто ходив на Хрестову гору й дивився на темні смуги лісів. Коли десь на вулиці або на луці співали дівчата або навпереміну співали дівчата і хлопці, Вітіко стояв серед старших чоловіків та жінок, які слухали спів. Він був глядачем і тоді, коли десь танцювали або веселились. У неділі та святкові дні він сидів у церкві на місці, відведеному для його кам’яниці. На великій луці поза хатами, де паслися гуси та вівці, тинялись собаки та інші тварини, розстеляли полотно для вибілювання і гралися діти, Вітіко інколи спішувався, показував дітям кінську збрую й розповідав їм казки. Або ставав до кількох літніх чоловіків, які вже не мали сили працювати й керували іграми дітей та вирішували суперечки. Вітіко дивився, чи ігри ще такі самі, як і за його дитинства. Решту часу клопотався коло свого будинку.
Восени дерев’яна стайня була вже готова. Чоловіки встромили ялиночку з прикрасами на вершечку покрівлі й радісно загомоніли. Вітіко дав на вуличці обід, на який могли прийти і помічники, і всі охочі. Старий священик проказав побожну молитву, а решта побажали дому Вітіко процвітання.
Наступного ранку Раймунда й Бенедикта, сина шинкаря Захарії, який одного разу супроводив Вітіко до Ровна, відправили до Пржица, щоб вони привели в Плану за вузду двох гнідих коней з їхньою збруєю, яких Вітіко отримав у подарунок від великого князя Владислава. За чотири дні хлопці повернулися назад.