Вітіко з Раймундом познімали з коней прикраси, накрили тварин м’якими попонами і завели до нової стайні. А прикраси Вітіко дбайливо заховав у домі. Потім до нової стайні завели і сивого коня Вітіко, і коня Раймунда, кожен кінь мав призначене йому стійло.
Тепер Вітіко пішов до коваля Петера Лауренца і сказав:
— Я хочу вчити твого небожа Урбана їздити верхи, якщо ти, звісно, дозволиш, а його батько-мати не заперечують.
— Так має бути, і це необхідно, — відповів коваль. — Його батькові-матері це сподобається, бо я повинен наглядати за хлопцем, щоб він навчився оборонятись, якщо раптом мене вже не буде на світі, а йому хтось захоче відібрати життя. Думаю, він повинен навчитися в тебе їздити краще. А я піду в Нетоліце й куплю йому коня, потрібного лицареві.
— Гаразд, іди, — схвалив Вітіко.
— Авжеж піду, — запевнив коваль.
Потім Вітіко пішов до каменотеса Еліаса і його дружини Анни, що були батьком-матір’ю Урбана, і розповів їм та Урбанові про свою розмову з ковалем. Еліас і Анна погодились, а Урбан дуже зрадів.
Після цього всього Вітіко пішов до муляра Пауля Йоахима і сказав, що хоче вчити їздити верхи його сина Авґустина, дударя, якого він брав із собою навесні в подорож від Праги до Нюрнберґа. Коня не треба, бо він міг би брати Раймундового коня.
Пауль Йоахим подякував і гукнув сина Авґустина, що, почувши про таку пропозицію, дуже зрадів.
Наступного дня на подвір’ї кам’яниці почалася перша наука. На Раймундовому коні Вітіко показав перші позиції та рухи. Науку він давав щодня протягом двох годин після ранкового догляду коней. Коваль прийшов ще першого дня і приглядався. Згодом ходили й інші люди, надто молодики, і дивились, що відбувається. Вітіко дозволяв їм. Приходили каменотес Еліас і його дружина Анна, приходив із дружиною й муляр Йоахим. Скрипаль Том Йоганнес стояв щоразу під стіною стайні. Часом до брами прибігали навіть дівчата і здалеку приглядалися. Кожен, у чиєму домі був кінь і молодий хлопець, дозволяв, щоб хлопець сідав на коня й наслідував побачене на подвір’ї кам’яниці або ж те, що їм показували Авґустин чи Урбан. Навіть кілька старших чоловіків сідали верхи, і Вітіко показував їм, як виготовити збрую.
Коваль пішов до Нетоліце й повернувся за п’ять днів із двома кіньми, одним для Урбана, а другим для себе. Хоча коні були й не такі, які потрібні лицарям, але кінь для Урбана був досить добрий, а кінь коваля був дужим вороним конем із великими копитами і кудлатою гривою. Тепер уже й Раймунд був змушений узяти участь у навчанні.
Небагато минуло й часу, як Вітіко зі своїми трьома учнями поїхав на луку коло струмка і звелів їм там виконувати вправи. Туди теж посходилося багато людей, що часто покидали свою роботу і стояли край того манежу.
Коваль разом із муляром Йоахимом ще раз сходили до Нетоліце й привели двох коней. Одного Йоахим купив для Авґустина, а другого коваль купив із наміром позичати його або відпродати комусь.
Отже, на луку щодня їздило четверо вершників: Вітіко, Авґустин, Урбан і Раймунд.
Коваль засипав вулицю перед своєю кузнею піском, і там збиралися старші та молоді чоловіки, сідали на коней і виконували вправи. Коваль сидів на своєму дужому вороному коні. Вчителями були Урбан і Авґустин. Вершники потім позичали своїх коней комусь іншому й самі вже ставали вчителями. Часто підходив Вітіко й давав настанови людям. Двоє з них по черзі мали щодня ходити на подвір’я кам’яниці для науки, бо ж місця там було небагато, а на луку могло приїхати аж четверо чоловіків, і Вітіко вчив їх нарівні зі своїми учнями.
За кілька тижнів Вітіко їздив зі своїми учнями вже в різні боки, надто до лісу святого Хоми, й показував їм, як у лісі й на луках можна швидко долати перешкоди на шляху.
Коваль Петер Лауренц, тесля Давид і швець Себастьян виготовляли гуртом сідла та збрую і вчилися робити їх дедалі кращими.
Вітіко показав людям і те, як треба доглядати і вчити коней і як користуватися зброєю, сидячи верхи.
Увечері, сидячи при світлі скіпок у світлиці Вітіко, чоловіки тепер часто розмовляли про їзду верхи, оцінювали один одного, а інколи й сміялися з кого-небудь.
Вітіко щодня ще навчав і тренував власних коней, надто отриманих від князя.
Коли Урбан і Авґустин вже навчилися їздити так, щоб не завдати шкоди доброму коневі, Вітіко інколи дозволяв їм сідати на своїх коней, щоб учні навчалися спокійно поводитись зі шляхетними кіньми.
Уже випав сніг, але не перешкоджав вправлятись у їзді верхи, ба навіть доходили чутки, що в інших селах Лісового краю люди теж опановують науку їзди верхи.