Як уже стала справжня зима і всі роботи за межами дому припинили аж до часу, коли треба рубати дерева в лісі, Вітіко пішов до теслі Давида й запитав його, яке він має в запасі дерево, зрубане належної пори.
— Є бук, — відповів столяр Давид, — а є ще клен, ясен, береза, тис, ялиця і ялина. Ми рубали його взимку два і три роки тому, воно сухе і міцне.
— Тож підготуй спершу дерево, з якого можна виготовляти ратища списів, — звелів Вітіко.
— Гаразд, — відповів тесля Давид.
Коли дерево було розкладене і Вітіко оглянув його, він запропонував виготовити ратища списів зі стовбурів буків, в’язів і кленів. Ті, хто хоче сам виготовити собі ратище, може виготовляти, натомість для інших, які не мають чи то часу, чи то вправності, чи то грошей, він звелить виготовити їх і дарувати, якщо раптом хтось захоче мати.
Тесля Давид тепер узяв собі помічників і вони заходилися вирізати та вигладжувати ратища. В багатьох хатах чоловіки самі виготовляли собі ратища.
Коли ліс і всю країну покрив глибокий сніг, Вітіко приготувався виїхати. Сказав, що під час його відсутності чоловіки та юнаки можуть ревно вправлятися на конях, а коли повернеться, він далі навчатиме їх, як і починав. Разом із Раймундом Вітіко поїхав до Праги.
За три тижні він повернувся. Переглянув уже виготовлені ратища і підказав, як деякі з них можна вдосконалити.
Тепер Вітіко щодня з чоловіками та юнаками знову виїздив на куди-небудь, де була стежка, шлях чи придатна поверхня. Коли Матіас побрався з донькою шинкаря Захарії Барбарою, а Урбан та син скрипаля Тома Йоганнеса супроводили зі своїми скрипками весільний поїзд, Вітіко теж був серед гостей.
Коли дні почали довшати, Вітіко якось уранці знову поїхав із Раймундом геть. Він прибув до заїзду в Дольні Вітавіце. Там він поставив коней у стайню й найняв собі кімнату, а Раймунду спальне місце.
Вітіко розмовляв у заїзді з чоловіками про війну, яка вже відбулася, і про війну, яка навесні знову мала початися проти ворогів у Моравії. А ще частіше говорив про війну під час бенкетів та пиятик. Люди поширювали його слова далі.
Коли другого дня місяця лютого в заїзді зібралося чимало гостей — чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, — щоб почасти насолодитись святковим днем, а почасти з цікавості, про що Вітіко розповідатиме, він крутився поміж них, сидів із багатьма за одним столом, частував і сам отримував частування та розмовляв із людьми.
Коли люди вже розвеселились, Вітіко звернувся до них:
— Люди, я б дуже хотів поговорити з вами про одну річ, яка обходить нас усіх, тож, якщо хочете слухати мене, це для мене буде велика радість.
— То кажи, — мовив чоловік у грубій сірій свиті і з довгою сивою бородою.
— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — ми залюбки послухаємо тебе!
— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.
— Вітіко, — сказав хтось із гурту, — ти добре ставишся до нас, ми бачили це і під час війни, ти дав гроші людям, які втратили дітей, дав подарунки і скаліченим.
— Та мовчіть уже! — гаркнув чоловік із великими кулаками і широкими плечима. — Коли ви говорите, ніхто інший слова сказати не може!
Коли вщух гамір і всі обличчя повернулись до Вітіко, він підвівся, зняв із голови шкіряного шолома, поклав на стіл і дивився на тих, хто сидів коло нього, а також на тих, хто зібрався трохи поодаль. Потім заговорив:
— Чоловіки та юнаки, послухайте мене, і навіть ви, жінки та дівчата, можете слухати, що я скажу, і не будете мені тяжко дорікати, бо я говорю про справу, яка вимагає обережності, щоб нас не спіткали ніяке лихо та шкода. Нехай усемогутній Господь на небі вбереже нас від шкоди.
— Усемогутній Господь на небі та його святі вбережуть нас від шкоди! — вихопилося в однієї жінки.
— Таж нехай він скаже до кінця! — крикнув чоловік із сивою бородою.
— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — і розкрий нам, що знаєш.
— Чоловіки та жінки, юнаки та дівчата! Озирніться навколо, — ми маємо чудову країну. Струмки збігають із гір, Влтава звивається в долинах, ростуть високі дерева. Ми маємо луги, поля та луки і здобуваємо наш харч. Коли піти від нас на північ, там лежать ґрунти, де росте пшениця й рясно родять плоди, але на багатих землях пшениці та плодів є пани і лехи, яким жителі мають будувати замок, а потім утримувати та вдосконалювати його; яким повинні будувати шляхи, причали і мости; яким мають постачати збіжжя та городину, худобу, дичину та рибу; яким мають копати рови та шанці й насипати вали; яким у замку вони повинні стояти на варті; яким повинні допомагати воювати, а коли пани справляють свята, повинні носити те, що споживають гості, а коли пани подорожують, вони повинні надавати притулок їм та їхнім людям, піклуватися про них; а коли пани полюють, повинні утримувати їх та мисливців, годувати їхніх собак; а коли скоєно якийсь злочин, громада мусить оплачувати судові витрати і відповідати за збитки. А в нас є паном тільки ясновельможний великий князь, якому ми платимо невеликий податок і який захищає нас. Торік навесні чимало багатих панів на кшталт тих, про яких я розповів, зібралися в Моравії, бо хотіли ще більше забагатіти, і ті, хто мав одну чи дві жупи, хотіли мати їх ще більше, проте великий князь Владислав захищав малих людей і не терпів, щоб великі забирали все собі. І тоді пани пішли до Конрада, князя зі Зноймо, який наобіцяв їм усячину, мовляв, дасть їм збагатитися, якщо вони допоможуть йому прогнати з княжого престолу князя Владислава. Вони зібрали військо і в квітні вдерлися до Богемії. З князем Владиславом поєдналися малі люди і навіть чимало великих, які ще не забули про справедливість. На горі Високій відбулася битва. Що ж, ви знаєте, як там усе сталося, і дуже допомогли добру. Потім вороги обступили облогою давнє місто Прагу, сіяли лихо і плюндрували, але прийшов великий князь зі своїм шваґром Конрадом, німецьким королем, і вороги були змушені тікати назад у Моравію. Німецький король повернувся додому, а Владислав винагородив своїх воїнів і відпустив їх, відзначивши тих, хто добре прислужився йому. Відтоді вороги сидять у своїх землях та замках, але, як розтане сніг на полях, знову можуть прийти і почати війну. Великий князь Владислав скликає своїх людей, щоб виграти війну. Коли перемогу одержить Конрад, князь зі Зноймо, він винагородить своїх помічників, і який-небудь багатий лех прийде до вас у Лісовий край як пан. Отже, люди наших громад, я думаю, ми повинні зібратися якомога більшим числом і піти до доброго князя Владислава, щоб утворилося військо, яке чимшвидше рушить у Моравію, перше ніж зберуться вороги, і повалить їх, забере в них владу і геть усе, необхідне для відплати, щоб вони вже не мали змоги шкодити. Князь відтоді завжди буде другом малих людей, він житиме з нами, а ми житимемо з ним. А якщо він і пошле нам якогось пана, то він буде з дрібного роду, любитиме нас, будуватиме церкви та заснує доброчинний монастир, розумітиме життя в Лісовому краї. В багатьох місцях люди вже готуються, бо думають так, як і я, тож моя думка така, що ми повинні обдумати цю справу в голові, а потім діяти згідно з тим, до чого додумаємось. Отак я кажу, бо я розважливо дивлюся на те, що діється, і на те, що станеться.