Скінчивши промову, Вітіко знову вдягнув на голову шкіряний шолом і сів на лаву
Якийсь час панувала тиша. Потім один літній чоловік проказав:
— Вітіко, я вже теж трохи думав над тим, що ти сказав.
— І в мене такі думки траплялись у голові, — озвався ще хтось.
— І я про це думав, що отака в нас ситуація, — додав хтось третій.
— Авжеж, отака ситуація, — підтвердив якийсь старий дід.
— Це все ще треба ретельно продумати, — проказав один чоловік, теж уже літнього віку.
— Ми цього не дуже розуміємо, а пани не зважають на нас, — сказав хтось.
— Та це все балачки! — пролунав чийсь голос.
— Якщо люди балакають, то можна й нам, тож ми й кажемо, — докинув ще хтось.
— Ми говоримо про це і думаємо про це, — сказав чоловік, що сидів поряд із Вітіко.
— Це все ще треба ретельно обдумати, ну й ситуація! — долинув ще чийсь голос.
— Та тут думати легко, — озвався якийсь молодик, — хто хоче йти в похід, той іде.
— Пани гризуться між собою, але ця гризня і нас зачіпає, — протягло мовив один літній чоловік.
— Ми повинні взяти участь у цій боротьбі і повинні перемогти в ній, повинні якось скерувати так, щоб пани не могли зробити з нами того, що їм заманеться, — стверджував якийсь чоловік зрілих літ.
— Але ж іще треба обробляти поля, доглядати луки й порати хатню роботу, — озвався якийсь літній чоловік.
— І хто може знати до ладу, до чого призведе ця війна, — сумнівався якийсь чоловік.
— Коли все скінчиться, ми також повинні мати своє слово, повинні мати змогу казати панам, чого ми хочемо, повинні мати право захищати своє! — викрикнув один молодик. — А тепер не кожному треба йти з нами, в кого духу немає, нехай сидить удома!
Після цих слів чимало молодиків зірвалися на рівні ноги.
— Ми повинні боронити своє! — кричав один.
— Ми повинні захищатися! — кричав другий.