— Ми повинні вимагати, чого ми хочемо! — кричав третій.
— Хто сміливий, той встає і здобуває, чого бажає! — крикнув четвертий.
— Хто сміливий, той встає і здобуває! — підтверджував п’ятий.
— Здобуває, а ми сміливі! — запевняв шостий.
— Ми йдемо до Владислава! Ми воюватимемо! Ми готуємось! Вітіко каже правду! — загукали водночас численні голоси.
Потім знявся такий галас, що годі було щось почути.
Коли гамір трохи ущух, заговорив старий із сивим волоссям:
— Послухайте мене. — Запанувала цілковита тиша, і старий казав далі: — Вітіко, ти знаєш мене, я Венгарт із Фридави, я був на війні з князем Сватоплуком, і на війні з князем Борживоєм, і на війні з князем Владиславом, але з попереднім князем Владиславом. Оселі палили, тварин на подвір’ях забивали, їхнє м’ясо марнували, посіви витоптували, те, що роботящі руки ткали для прикриття тіла, крали й забирали, луки, луги і трави загиджували. До Лісового краю ще ніяке лихо не доходило, але може прийти, і потім може минути багато років, поки ми надолужимо його, бо не матимемо змоги витрачати гроші. Тому ми повинні бути готові до оборони.
— Треба захищати дружину і дитину, дім і двір, поле і ліс! — підсумував Вітіко.
— Ми повинні бути готові, — говорив Венгарт, — повинні підготуватись і повинні ставитись до ворогів так, як до вовків. Не досить, щоб ми стояли перед лісом і чекали, поки прийдуть вороги, бо тоді вони переможуть нас: адже наше число замале; тому нам треба йти до добросердого князя Владислава і посилити його військо, як посилять його багато інших людей, щоб ворога відкинуло численне військо. Ти, Вітіко, ласкаво ставився до бідолашного Симона з Реутової вирубки, якого вбили, і приніс його родині подарунки від князя, ти очолював лісових людей на горі Високій, і вони слухалися тебе, і ти знову візьмеш на себе провід, якщо вони хотітимуть цього, і вони знову коритимуться тобі. А якщо до нас має прийти якийсь пан у ліс, то приходь ти, Вітіко, ти працював у Плані і знову працюватимеш із нами. Є пророцтва, про які розповідав Гульдрик, управитель твого дому в Митині, що завдяки Вітіко в Лісовий край прийде щастя. Так думаю я, і, як на мене, так має думати багато людей.
— Я так думаю! — крикнув чоловік із дебелим тілом і дужими руками.
— І я також! — вигукнув ще хтось.
— Вони не повинні забирати наше зерно, наше сіно, наших ягнят і телят! — проказав один старий чоловік.
— Ми можемо мати над собою тільки пана такого, як ми! — крикнув ставний молодик.
— Авжеж, такого, як ми! — гукнув інший.
— Ми не псарі, ми нікому не належимо, ми не сторожа замку, а обробляємо наші поля! — крикнув чоловік у дуже грубій свиті на тілі й старезній повстяній шапці на голові.
— Ми радше спалимо наші ліси! — крикнув молодик із золотавим волоссям.
— Тож бороніться! — заохочувала якась жінка з нижнього краю столу.
— Сусанно, невже тобі хтось каже, що ми не будемо боронитись? — запитав інший молодик. — Ми будемо боронитись усі, як один, і застосуємо свою силу! Старий Венгарт слушно сказав: Вітіко повинен знову очолити нас!
— Ми триматимемось разом, — гукнув чоловік із сивим волоссям, — як уже трималися разом, і таки правда, Вітіко знову повинен узяти провід над нами. Чи, може, хто інше каже?
— Ні, ніхто іншого не каже, Вітіко має бути нашим проводирем! — крикнув чоловік із дужими руками.
— І я так кажу! — крикнув чоловік у грубій свиті.
— Вітіко має бути проводирем! — крикнув молодик із золотавим волоссям.
— Я кажу, що Вітіко повинен очолити нас! — крикнув якийсь старий чоловік. — Він краще керував нами, як тоді на горі вбили чоловіка в зеленому, ніж керував до нього чоловік у зеленому.
— Вітіко проводир! — крикнуло кілька голосів.
— Вітіко проводир! — крикнули майже всі.
— І Вітіко повинен прийти в ліс, як пан, і має бути лехом, який чинить добро, — сказав чоловік у грубій свиті.
— Вітіко має бути лехом! — крикнув чоловік із дужими руками.
— Він повинен бути ним! — вигукнув один літній чоловік. — І не повинен терпіти, щоб прийшов хтось інший.
— Вітіко має бути лехом! — крикнув дебелий молодик.
— Вітіко лех! — загукали численні голоси.
— Тож робіть усе спокійно і в доброму порядку, щоб усе мало успішний кінець, — проказав чоловік, який нагадував, що треба дбати і про поля, луки та хатню роботу.
— Тож нехай тепер скаже Вітіко! — крикнув тепер старий Венгарт із Фридави.
— Кажи, Вітіко! — додав і чоловік із дужими руками.